Читати книгу - "Зерно правди"

Разом з інспектором, який тим часом збагатився на прізвище Вільчур, вони стояли біля закритого ширмою тіла, доки фотограф із Кельце фотографував труп. Шацький вдивлявся в розпанахану горлянку, котра виглядала, немов якийсь анатомічний препарат, і його аж чорти брали, бо він не міг пояснити відчуття, що не давало йому спокою. Щось було не так. Звісно, він згодом збагне, що саме, та краще, аби це сталося перед допитами й пошуками відповідних фахівців. До них підійшов начальник оглядової групи, симпатичний вирлоокий хлопець, що скидався на дзюдоїста. Відрекомендувавшись, зупинив на Шацькому витрішкуватий погляд.

— А звідкіля ви до нас висадилися, пане прокуроре? Просто цікаво.

— Зі столиці.

— Із самісінької столички? — він навіть не намагався приховати подиву, неначе готувався запитати, за що саме вигнали Шацького: за пияцтво, наркотики чи сексуальні домагання.

— Я ж сказав: із столиці, — Шацький ненавидів слово «столичка».

— То ви там щось вичворили, чи просто так?

— Просто так.

— Ага, — поліцейський явно розраховував на продовження відвертої розмови, проте дав Шацькому спокій. — Крім тіла нічого немає, ми не знайшли жодного одягу, торбинок, прикрас. Слідів, що її тягли по землі, ознак боротьби чи спротиву теж немає. Схоже на те, що її сюди принесли. Ми зробили відбитки свіжих слідів шин у рові й черевиків. Усе буде в протоколі, але я б на багато не розраховував, хіба розтин щось покаже.

Шацький кивнув головою. Не те, щоб він надто цим переймався. У всіх випадках він дошукувався злочинця, спираючись на особові докази, а не на речові. Звичайно, воно було б приємно знайти в кущах знаряддя вбивства й паспорт злочинця, але він давно зрозумів, що на це краще не розраховувати.

— Пане комісаре! — загорлав один із техніків, що вели пошуки в кущах.

Витрішкуватий подав знак зачекати й побіг у напрямку руїн середньовічного муру, котрий у давнину щільно оточував місто, а нині слугував переважно прихистком для п’яничок, які споживали в затінку традиційні польські трунки. Шацький подався слідом за техніком, який сів навпочіпки під муром, розхиливши безлисті гілки й торішню траву. Витрішкуватий простягнув долоню в рукавичці й обережно підняв щось догори. Сонце саме розірвало хмари й різко зблиснуло на цьому предметі, на мить засліпивши Шацького. Лише кліпнувши кілька разів, щоб прогнати темні плямки з-перед очей, Теодор помітив, що технік тримає дивний ніж. Обережно сховав його до герметичної торбинки для речових доказів і простягнув у їхній бік. Знаряддя явно було дуже гострим, бо під власною вагою прорізало торбинку й упало на землю. Тобто впало б, якби технік, який так і сидів навпочіпки, не встиг його схопити останньої миті. Упіймав і глянув на Шацького й інспектора.

— Ти міг залишитися без пальців, — спокійно озвався Вирлоокий.

— Міг своєю кров’ю заляпати знаряддя вбивства, кретине, — спокійно докинув Вільчур.

Шацький здивовано глянув на старого поліцейського.

— Звідки вам відомо, що це знаряддя вбивства?

— Припускаю. Якщо під одним кущем знаходимо труп із розпанаханою горлянкою, а під іншим — гостру, мов самурайський меч, бритву, між ними може існувати якийсь зв’язок.

«Бритва» то було вдале слово для ножа, що його Вирлоокий саме вкладав до нової торбинки, цього разу дуже обережно. Ніж мав прямокутний, блискучий, мов дзеркало, клинок без гострого кінця й жодної кривизни на лінії вістря. Руків’я з темного дерева було, на противагу лезу, надзвичайно невеличке й абсолютно не пасувало. Зате саме лезо було солідне, біля тридцяти сантиметрів завдовжки й десять завширшки. Справдешня бритва, бритва, якою міг би голитися велетень із пикою, завбільшки з автобус. І клинок, і руків’я, принаймні на перший погляд, були позбавлені будь-яких оздоблень. Це не була колекціонерська цяцька, а знаряддя. Можливо, знаряддя злочину, та передусім знаряддя, яке явно мало певне застосування. І ним було явно не гоління ніг п’ятдесятирічної жінки.

— Дактилоскопія, мікросліди, кров, виділення, матеріал ДНК, хімія, — перелічив Шацький. — Настільки швидко, наскільки можливо. А нині мені потрібні докладні знімки цього ножика.

Простягнув Вирлоокому свою візитівку. Той сховав її до кишені, із острахом позираючи на здоровенну бритву.

Вільчур знову відірвав фільтр від сигарети.

— Мені це не подобається, — прокоментував він. — Занадто награне.

7

Прокуророві Теодорові Шацькому не щастило з начальницями. Попередня була справжньою бездушною бюрократичною сукою, до того ж вродливою, неначе викопаний з-під снігу труп. Сидячи в її кабінеті, просякаючи тютюновим димом, він невимовно страждав, бо Яніна Хорко намагалася демонструвати йому те, чого була цілковито позбавлена, а саме жіночність. Тоді Шацькому здавалося, що гірше бути не може. Проте злостива доля невдовзі переконала його в протилежному.

— Ну, будь ласка, скуштуйте, — Марія Міщик, яку всі підлеглі й вона сама звали Місею, так-от, ця Міся тицьнула Теодорові під ніс таріль із печивом, яке складалося із чогось, схожого на терте тісто, бісквіта і, здається, безе.

Начальниця широко всміхнулася до Шацького.

— Під безе я поклала тонкий шар сливового повидла. У мене ще залишилося з осені. Ну ж бо, пригощайтесь.

Шацькому зовсім не хотілося солодкого, але щира усмішка Місі діяла на нього, наче погляд кобри. Позбавлена розумового контролю рука сягнула по солодке, згідно волі жінки взяла шматок і запхнула його Шацькому до рота. Теодор криво всміхнувся, всіюючи крихтами костюм.

— Ну, добре, Басю, розкажи нам, у чому справа, — озвалася Міщик, відсуваючи таріль.

Соберай штивно сиділа на шкіряному дивані, від Шацького, який вмостився у кріслі від гарнітуру, її відокремлював скляний столик. Якщо Міщик збиралася створити у своєму кабінеті атмосферу домашнього затишку, беручи за зразок пересічне умеблювання квартир у польських багатоповерхівках, то їй це явно вдалося.

— Мені б хотілося зрозуміти, — Соберай не вдалося чи не хотілося приховати претензії в голосі, — чому після семи років власних розслідувань у нашій прокуратурі мене відсторонюють від убивства Елі. І я хочу знати, чому слідство має вести пан Теодор, чиїх досягнень я аж ніяк не заперечую, але ж він ще не знає міста і його особливостей. І я хочу сказати, що мені було прикро довідатися про таке. Ти могла б мене принаймні попередити, Місю.

На обличчі Міщик вимальовувалася явна материнська турбота. Воно променіло таким теплом і розумінням, що Шацькому почав вчуватися запах їдальні в дитсадочку. Він у безпеці, пані вихователька напевне вирішить