Читати книгу - "Зерно правди"

— Чудово. Я розумію, що туман, темно й дулю з маком видко. Але всіх із цих будинків, — показав рукою на кам’яниці вздовж Єврейської, — і звідтіля теж, — кивнув у напрямку вілл по той бік рову, — треба допитати. Може, хтось страждає на безсоння, може, у когось проблеми із простатою, може, нам трапиться досконала господиня, яка готує суп перш ніж піти на роботу. Хтось міг щось бачити. Зрозуміло?

Маршалок кивнув головою. Тим часом Соберай отямилася, підійшла й зупинилася так близько, що Теодор відчував її подих. Як на жінку, вона була доволі висока, їхні очі перебували майже на одному рівні. «Сільські дівчата завжди нівроку», — подумав Шацький, спокійно очікуючи, що вона скаже.

— Перепрошую, то тепер ви займатиметеся цією справою?

— Ну.

— А можна дізнатися, чому?

— Дайте вгадаю. Бо дивним чином цього разу не йдеться про п’яного велосипедиста або крадіжку мобілки в початковій школі?

Темні очі Соберай почорніли.

— Я негайно йду до Місі, — просичала вона.

Шацький зібрав у кулак усю свою силу волі, щоб залишатися серйозним і не зареготати. Боже мій, невже вони справді називають свою начальницю Міся?

— Що швидше, то краще. Саме вона витягла мене з ліжка, де я неймовірно цікаво проводив час, і наказала цим займатися.

Якусь мить Соберай справляла враження, наче от-от вибухне, проте крутнулася й пішла геть, погойдуючи стегнами. Вузькими й мало привабливими стегнами, як оцінив Шацький, проводжаючи її поглядом. Потому обернувся до Маршалка.

— Хтось із відділу розслідувань буде? Чи їхній робочий день починається о десятій?

— Тут я, синку, тут, — пролунало в нього за спиною.

За ним на складаному рибальському стільчику сидів якийсь вусатий дідок — усі вони тут були вусаті — і курив сигарету без фільтра. Уже не першу. З одного боку стільчика лежало кілька відірваних фільтрів, з іншого — купка недопалків. Шацький приховав подив на обличчі й підійшов до нього. У дідка було абсолютно сиве, коротко стрижене волосся, посмуговане зморшками лице, неначе з автопортрета Леонардо й світлі, водянисті очі. Натомість добре доглянуті вуса були чорні мов воронове крило, і це надавало старому демонічного, бентежного вигляду. Йому явно було років сімдесят. Якщо й менше, то в його житті, вочевидь, трапилося чимало несподіваних поворотів. Дідок дивився якось байдуже, Шацький зупинився біля нього й простягнув руку.

— Теодор Шацький.

Старий поліцейський шморгнув носом, відкинув недопалок у потрібний бік і, не підводячись, простягнув долоню.

— Леон.

Затримавши руку Шацького, він скористався його допомогою, щоб устати. Був високий, дуже худий, під грубою курткою й шарфом, мабуть, виглядав, наче паличка ванілі — тонка, довга й зморщена. Шацький відпустив руку старого, сподіваючись, що той пояснить, хто він такий. Але цього не сталося. Дідок глянув у бік Маршалка, а той відразу підбіг вистрибом, наче гумовий паяцик.

— Слухаю, пане інспекторе!

Це явно була якась помилка. Зависоке звання, як на копа із провінційного відділку.

— Робіть, що наказав прокурор. Із Кельце приїдуть за двадцять хвилин.

— Де там, це майже сто кілометрів, — заперечив Шацький.

— Я їх викликав годину тому, — буркнув дідок. — А потім чекав, доки пан прокурор зволить прийти. Добре, що стільчика захопив. Кави?

— Перепрошую, що?

— Ви каву п’єте, пане прокуроре? «Пулен» відкривається о сьомій.

— Але їсти там я нічого не буду.

Дідок схвально кивнув головою.

— Диви-но, молоде, нетутешнє, а схоплює все швидко. Ходімо. Хочу тут бути, коли хлопці зі своїми причандалами приїдуть.

5

Приміщення ресторану в «Пулені», готелі, розташованому в найбільш відвідуваному туристами місці, тобто на Ринку, по дорозі до кафедрального собору й замку, було втіленням того, чим ресторани в цивілізованих містах перестали бути понад десять років тому. Здоровенна непривітна зала, столи, накриті скатертинами й серветками, обтягнуті плюшем стільці з високими спинками. На стінах бра, під перекриттям канделябри. Офіціантці на високих підборах довелося подолати таку велику відстань, що Шацький не мав жодних сумнівів — кава по дорозі захолонула.

Не захолонула, проте відгонила брудною ганчіркою, а це було безсумнівною ознакою того, що кавоварку в цьому вишуканому сандомирському закладі не звикли мити щодня. «Але ж мене це не дивує», — подумав Шацький. Його це справді анітрохи не дивувало.

Інспектор Леон пив мовчки, дивлячись у вікно на аттик ратуші. Шацького могло тут і не бути. Та він вирішив підлаштуватися під дідка й терпляче дочекатися, доки не довідається, нащо той його сюди витягнув. Нарешті поліцейський поставив чашку, прокашлявся й відірвав фільтр від сигарети. Тоді зітхнув.

— Я вам допоможу, — голос мав неприємний, скрипучий, ніби погано змащений.

Шацький запитально глянув на старого.

— Ви коли-небудь жили десь, крім Варшави?

— Лише зараз.

— Тобто життя ви не знаєте.

Шацький промовчав.

— Але це ж не гріх. Будь-який малолітка не знає життя. Та я вам допоможу.

У Шацькому поволі зростав гнів.

— А ця допомога стосується лише виконання ваших обов’язків чи ще чогось? Ми з вами не знайомі, тож мені складно оцінити, наскільки у вас добре серце.

Лише тепер Леон затримав погляд на прокуророві.

— Не надто добре, — відповів, не посміхнувшись. — Але мені дуже цікаво, хто зарізав і покинув у кущах дружину цього блазня Будника. Інтуїція мені підказує, що ви це розкопаєте. Але ви нетутешній. З вами кожен говоритиме, але ніхто нічого не скаже. Може, воно й на краще: менше інформації — чистіший розум.

— Більше інформації означає правду, — зауважив Шацький.

— Правда це правда, від плавання в нужнику вона правдивішою не стає, — заскрипів інспектор. — І не перебивайте мене, юначе. Іноді ви намагатиметеся зрозуміти, хто справді з ким і чому. І тоді я вам допоможу.

— А ви що, з усіма тут дружите?

— Я взагалі не дружу. І не ставте безглуздих питань, бо втрачу про вас гарну думку.

У Шацького було й кілька посутніх питань, але він вирішив відкласти їх на пізніше.

— І вважаю, що нам краще не переходити на «ти», — завершив поліцейський, а Шацький ледь втримався, щоб не сказати, наскільки йому подобається така пропозиція. Лише кивнув головою на знак згоди.

6

Роззявляк дедалі прибувало, та на щастя, вони стояли чемно. У неголосних розмовах Шацький уловлював прізвище Будників. На мить замислився, чи інформація про те,