Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Коли вона простягнула руки, щоб розв’язати зав’язки на сорочці, що була на мені, я відступила на крок.

— Еммо, я можу сама переодягнутися. — Відсахнувшись, виставила руки вперед. — Давай домовимось: якщо мені буде потрібна допомога — я скажу. Добре?

Дівчина застигла з простягнутими руками, трохи розгублена.

— Леді… а що ж мені робити, поки ви будете одягатися?.. — в її очах раптом з’явилися сльози. Така щира розгубленість, ніби я відібрала в неї єдине призначення.

— Е-е-е... давай так: ти подаватимеш мені речі по черзі. Гаразд?

Обличчя Емми враз осяялося. Вона кивнула, підхопила сорочку з ліжка і приготувалася подати її.

— Може, у вас є ширма? Я не дуже люблю переодягатися при комусь... — я мимоволі опустила очі. Під сорочкою ж узагалі нічого немає… Все таки я зняла мокре спіднє, і розгулювати голою не мала бажання.

— Ой, я дурепа! Вибачте, леді. Наша молода леді померла три роки тому… Я вже й забула, як це — одягати панянку. Вона, до речі, теж не любила, щоб на неї дивились, коли переодягалась, — відповіла дівчина, вже витягаючи з гардеробної дерев’яну ширму. Вона поставила її так, щоб я могла сховатися від чужих очей.

— Дякую, Еммо, — я не забула про ввічливість, хоч і відчувала певну ніяковість.

Я сховалася за ширмою, не забувши захопити висохлу білизну, й почала стягувати з себе сорочку.

— А скільки було молодій пані, коли вона померла?

Може, ця говірка служниця зможе розповісти мені більше. Якщо я тут надовго, мені варто знати, чий дім це був до мого приходу.

— Зовсім як вам. Вона померла за місяць до свого сімнадцятого дня народження, — тихо сказала Емма.

Я вийшла з-за ширми, вже в новій сорочці, і взяла до рук дивні білі панчохи, облямовані тонким мереживом. З боків звисали довгі стрічки, що плутались між пальцями.

— І що з цим робити? — розгублено запитала я, розглядаючи їх, ніби переді мною була головоломка з минулого століття.

Емма всміхнулася — сумно, але з теплом. Наче ця дрібниця повернула її до чогось звичного, зрозумілого.

— Це панчохи, леді. Стрічки зав’язуються вище коліна. Ось так. — Вона вже опускалася на коліна переді мною, простягаючи руки до ноги.

— Ні-ні, я сама, — зупинила я її, ледь доторкнувшись до плеча.

Дівчина завмерла на мить, потім поклала одну панчоху на ліжко, дбайливо розгладивши, й трохи відступила.

Я сіла на край постелі, зібравшись із думками. Тканина хоч і тонка, але тягнеться туго. Панчоха чіплялася за пальці, перекручувалась, а стрічка вперто не хотіла ставати на місце. Після кількох спроб і невдалих вузлів я нарешті зав’язала її довкола стегна — як вийшло.

Піднявши очі, я буркнула:

— Тільки не смійся.

— Я й не сміюся, леді, — серйозно відповіла Емма. — Просто… ваш вузол дуже схожий на капусту. Молодій пані теж спочатку так виходило.

— То я в гарній компанії, — зітхнула я й узялася до другої панчохи.

Поки я боролася з тканинним монстром, Емма вже дістала з гардеробу наступну частину «історичного випробування» — щось між корсетом і витвором мистецтва, обшите блискучим шовком.

— Це… це ж не те, що я думаю? — недовірливо зиркнула я на нього.

— О, це найм’якший варіант! Для дому. — Очі Емми засяяли, наче вона показувала мені подарунок. — Герцог наказав, щоб ви не носили "жорстких кісток", лише якщо самі захочете. Він дуже турбується про ваше здоров’я. Ви така тендітна, леді...

— Тендітна я буду, коли впаду з першої ж сходинки, якщо вдягну це не так, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Що-що, леді?

— Кажу, давай уже з цього й почнемо, — зітхнула я, готова до нової сутички з тканиною та традиціями.

Емма, ніби боролася сама з собою, щоб не кинутися на допомогу, подала мені корсет із виглядом такої урочистості, ніби вручала корону. Я встала, прийняла його обережно, мов священну реліквію, і, тримаючи перед собою, вдивлялася в стрічки, гачки та петельки. Мозок рефлекторно шукав інструкцію з YouTube, а серце — подругу, яка вже з таким давала собі раду.

— Це як конструктор. Я це зберу. Я ж збирала меблі з ІКЕА. Я сильна. Я жінка XXI століття, — пробурмотіла я, вдихнула і залізла в корсет, мов у бойовий обладунок.

— Що ви збирали? Ікея? — Емма кілька разів повторила слово, ніби пробувала його на смак. — Ми живемо в дев'ятнадцятому столітті, леді...

— Не зважай. То просто... вирвалося.

— Хто вирвався? — Вона глянула на мене з такою тривогою, наче я почала говорити мовою привидів.

— Як його одягати? Допоможи, будь ласка. — Я здалася, зітхнувши.

Емма радісно підскочила — здавалося, вона тільки цього й чекала — й закрутилася навколо мене, мов бджілка біля квітки.

— Спершу ручки сюди, леді, ось так. — Вона лагідно взяла мої руки й просунула в вузькі отвори під лямками. Корсет обгорнув мою талію, ніби ожив і вирішив захопити моє тіло.

— Станьте рівно… плечі назад… ще трохи… дуже добре. Тепер не дихайте глибоко… — співучо пройшепотіла вона, й я відчула, як щось позаду починає методично стискати мої ребра. Один… два… три затягування — і світ навколо став раптово менш кисневим.

— Емма… — видихнула я, — ти ж казала, це м’який…

— Так і є! — щиро здивувалася вона. — Це ж найм’якший, для дому. От побачите — постава, як у герцогині, талія, як у статуетки… Молодій пані теж спочатку було важко. Вона навіть якось знепритомніла на балу… але який ефект!

— Я не хочу знепритомніти на балу. Я хочу дихати!

— Тоді тримайтеся за стіл. — Емма безжально затягнула шнурівку ще раз. Я вчепилася в край туалетного столика, намагаючись не зойкнути. Здавалося, мене акуратно, але наполегливо пакують у коробку.

— І все ж, — прошепотіла я, коли вона на мить зупинилася, — чому ще ніхто не вигадав застібку на блискавці?

— На блискав… на чому? — Емма знову глянула на мене з тим самим виразом, з яким дивляться на дітей, що кажуть "в мене є невидимий друг".