Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Раптом із темряви долинув звук — низький, гортанний стогін, що перервав тишу. Максим завмер, його рука інстинктивно потягнулася до пояса, але пістолета там не було — згубив у річці. Помпа теж пропала, лишився лише ніж, захований у чобіт. Він присів, вдивляючись у сутінки. На краю острова, серед купи уламків і гниючих водоростей, щось ворушилося — темна постать, повільна, але загрозлива. Блукач? Чи щось гірше?
Максим стиснув руків’я ножа, відчуваючи, як адреналін заглушає біль. "Тільки не зараз," — подумав він, прикидаючи відстань до тіні. Острів був маленький — тікати нікуди, хіба що назад у воду, але це означало смерть від холоду чи радіації. Треба битися. Або чекати.

У цей момент його знову пронизало минуле. Час ніби сповільнився: попіл накривав його, руйнуючи світ перед очима. Він не встиг осягнути, що сталося, але той день назавжди врізався в пам’ять — як шрам, що не гоїться.

Тоді він був беззахисним, самотнім, утраченим. Думки про матір ятрили душу, розпалюючи в грудях біль і замішання. Пам’ять, утрата й відчуття катастрофи змішувалися в одне.

Усе це лишилося позаду, але тепер, занурюючись у крижані води річки, він відчув ту саму безвихідь. Холод захлиснув його, вириваючи зі спогадів. Максим повернувся до реальності, важко дихаючи. У голові пульсувала одна думка — вижити.

Він піднявся, спираючись на слизький берег, і оглянувся, оцінюючи, де опинився й як дістатися до бази Паладинів. Навколо розкинувся обвуглений ландшафт: колись могутні дерева стояли чорними стовпами, обгорілі гілки тяглися вгору, мов скелети. Природа тут ледве жевріла — серед попелу й пилу одинокі кущі чіплялися за життя, їхні листки тремтіли від вітру.

Сутінки огортали землю, відкидаючи довгі тіні. Кожен шурхіт у темряві змушував його напружувати слух. Замість птахів лунали глухі стогони й ричання — голоси істот Пустоти. У небі пролунав крик Літуна — хижака, чиї крила гуділи над головою, шукаючи здобич. Максим знав: тут завжди треба бути готовим.

Перевіривши спорядження, він скривився: річка забрала все — зброю, запаси, навіть стару флягу. Лишився лише ніж у чоботі, тупий і ненадійний. Але він умів обходитися й меншим.

Свобода в цьому світі — це постійна боротьба. Кожен крок вимагав обережності, кожна секунда — пильності. За роки виживання втрата Артема не зламала його — ще один учень, що поплатився за дурість. Кожна смерть лише загострювала його інстинкти.

— Хочу дізнатися, що під маскою, — процитував він слова Артема, пирхнувши. — Дурень. Завзяття без мізків.

Видохнувши, Максим зосередився на шляху попереду. За правилами, виробленими за роки виживання, зупинятися означало загинути. Біль — лише перешкода, яку він давно навчився долати. Мета була ясна: дістатися до бази Паладинів, знайти там безпеку й перегрупуватися.

Сутінки накривали обгорілий ліс, заглушаючи його похмурий вигляд довгими тінями. З-за дерев долинали тривожні звуки — глухі стогони й пронизливі крики Літунів, що розривали тишу. Їхні крила гуділи в небі, нагадуючи про постійну загрозу. Максим оглянув околиці: усе спорядження згублено в річці, лишився лише ніж — тупий, але поки єдиний союзник. Виживання стало його єдиним завданням, і він умів його виконувати.

Він рухався обережно, тримаючись тіней обгорілих стовбурів — колись міцних дерев, а тепер лише свідків катастрофи. Під ногами хрустіли сухі залишки природи, але він уникав зайвого шуму, ступаючи тихо й розмірено. Раптом із кущів попереду долинуло легке шарудіння — щось рухалося.

Максим присів за пень, вдивляючись у темряву. Спершу нічого не було видно, але потім він помітив рух: група людей ішла в його бік і зупинилася. Він упізнав їх — Сталкери. Серед них виділявся Микита, позивний Солідол, — високий, із різкими рисами обличчя, завжди готовий вести інших через пекло Пустоти. Його відвага й холоднокровність були відомі всім.

Максим напружився, але тут же оцінив ситуацію. Неподалік гніздилися зграї Блукачів — напад таких тварюк міг стати катастрофою, особливо в сутінках. Він помітив, як Сталкери насторожилися: Микита зупинився, озираючись із рушницею напоготові.

— Будьте на чеку, — тихо кинув Солідол, прислухаючись. — Ці тварюки близько.

Максим бачив, як напруга стискала групу — руки на зброї, очі шукали ворога в темряві. Це був його шанс. Самому проти Блукачів не вистояти, а з групою з’являвся шлях до бази. Стиснувши ніж, він вислизнув із укриття й повільно рушив до них, готовий до будь-якої реакції. У цьому світі виживання залежало від уміння обрати момент.

Темні силуети Сталкерів ставали чіткішими. Хрускіт під його чоботом змусив їх завмерти — зброя миттєво націлилася в його бік. Максим підняв руку, виходячи з тіні.

— Солідол, це я, — тихо кинув він.

Стволи опустилися, Микита впізнав його голос.

— Максим? Чорт, звідки ти тут узявся?

— З річки, купався, — буркнув Максим. — Трапили в перестрілку з Рейдерами. Новачок не вижив, спорядження десь плаває. — Він підняв руку, показуючи тупий ніж. — Лишилося тільки це.

Солідол пирхнув, похитавши головою.

— Як завжди.

— Навіть не починай, — холодно кинув Максим, опускаючи погляд.

Його увагу різко привернули звуки зовні — пронизливі крики й шарудіння, ближчі, ніж хотілося б. Блукачі. Їхня присутність відчувалася навіть