Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Так це ж навпаки, добре для них. Якби я була дійсно посланником від Головного, мене б зустрічали з усілякими почестями, а не хотіли б вбити. Це якась не самітниця. І чому саме я? Окрім мене там було ще двадцять чотири розумних, серед яких знаходилось троє жерців.

- Що це саме ти, є докази в головному храмі Дориму, про які нікому зі сторонніх не розповідали.

- А як ви про це дізнались?

- Шпигуни є крізь. Маги серед жерців, жерці серед магів. Але всім присутнім в цій кімнаті я довіряю. Кожен пройшов не одну перевірку, щоб стати членом ордена.

- То в вас ще й орден є?

Я злилася. Сильно. Хвіст навіть виліз. У Віткара аж очі збільшились коли він його побачив.

- Я не знаю який ти вчитель, але оповідач жахливий. Давай спробую я. А ти закінчуй розмахувати хвостом, ще щось заціпиш та розіб’єш, - звернувся до мене Німідор.

Я уважно подивилась на ельфа. Той був ледь схвильований, але тримав себе в руках. Хвіст прибирати не поспішала, але й погрозливо розмахувати ним перед очима припинила. Лежить собі спокійно біля моїх ніг.

- Ти вже чула про війну між магами та жерцями. Отже, все почалось саме з цієї війни. А точніше, нашим богам знов захотілося влади. Вони накрутили жерців, мовляв, їм менше почали молитися, а від цього їх сила згасає. Чим менше сили, тим менше захисту. А коли не буде захисту, то в цей світ прийдуть демони. Величезна Темна Орда тільки й чикає, коли в наш світ зможуть пробити прохід. Але цього богам було замало, вони оголосили, що всі маги поклоняються демонам.

- І продали їм свої души, - додала я як припущення.

- Саме так. Почалась війна. Закінчити її вдалося лише при появі Головного. Як він розізлився на своїх намісників, я й досі зі здриганням згадую його появу.

Німідор не перебільшував, його серцебиття посилилось, а сам він аж посірів.

- Закінчивши війну, Головний знов залишив цей світ, але обіцяв спостерігати одним оком. Чи він наглядає, чи ні, не знаю, та дванадцять наших богів зачаїли на нього образу. Та ще й це пророцтво в якому розповідається про посланника від Головного. Мовляв, відправить він до нас свого спостерігача.

- Тобто я той самий спостерігач?

- Схоже на те. Тож повторю питання: що ти пам’ятаєш про минуле життя?

- Та нічого такого. Я ж вже казала. Знаю як користуватися порохотягом. Горизонтальні космічні кораблі, що літають на повній тязі – маячня. Що зірки мають свій термін існування. Що антибіотиками віруси не лікуються. Та багато ще чого. Але нічого пов’язаного з Головним.

- У зірок є термін існування? – вперше подавши голос, запитав Віткар.

Чоловіки спочатку подивились на нього, а потім на мене.

- Так. Але не хвилюйтесь. Не один мільйон років пройде, поки зірка перетвориться на червоного гіганта. Потім планетарна туманність та білий карлик ще є. А до цього були молекулярна хмара та протозірка. Щось кудись не туди розмова пішла.

- Так. Повернемось до того, що тебе хочуть вбити, - погодився декан.

- Як бачите це складно. Моя луска добре захищає від зовнішніх ушкоджень, а жодна отрута мене не бере.

Про галюцинації промовчала. На всяк випадок.

- То є добре. Але охорона не завадить, - знов заговорив Німідор.

- Цього мені ще не вистачало. Досить, що за мною всюди мій фамільяр ходить. Навіть спить поряд в ліжку.

- І лякає інших учнів своєю присутністю, - нагадав Лавер нещодавній неприємний випадок.

Одна з “домашніх хом’яків” Айші, Селеста, зробила чергову спробу мене образити. Та Самідір, що гуляв поряд, налякав бідолашну до втрати свідомості. Скандалу звісно не вдалось оминути, але я отримала офіційний дозвіл ходити по школі з фамільяром.

- Але зараз його з вами немає, - продовжив декан.

- Емммм. Взагалі то є, - промовила, та відкрила сумку звідки свою пухнасту мордочку одразу вистромив Дір.

Наступною формою фамільяр обрав невеличкого звіра. З першого погляду можна було його прийняти за рогату білку мутанта, але в цьому світі існував такий вид як Льодова Білка. Тільки місцеві були білосніжні, а мій зберігав свій шоколадний колір в будь-якій іпостасі.

- Імперський, - одразу впізнав ельф та протягнув руку, щоб доторкнутися.

- Я б цього не радила. Може вкусити, а слина паралізує, як і в справжніх льодових.

- Дивовижно. Але зайва охорона не завадить. По місту вночі самій не ходити. До кордону не їздити. Про все незвичайне доповідати.

- Я з цим не згодна.

Від моєї заяви в ельфа аж вухо смикнулося.

- Ви звісно можете мати свою думку, але я також маю свою. І я не згодна сидіти вдома, а по місту пересуватися під наглядом. Ви вибачте, хоча чому я взагалі маю вибачатися, але я доросла й самостійна. Я не домашня пані яка втрачає свідомість від одного погляду на нападника. Я вмію за себе постояти. Та ще раз наголошу, може ви не почули: моя луска захищає краще всіляких обладунків, та з’являється самостійно у хвилини небезпеки. Отрута на мене не діє. Ментальна магія також. Меч я вже добре тримаю в руці та й кулаком можу з’їздити по пиці. Охорона та зайва увага мені не потрібна.

Всі похмуро на мене дивились окрім Віткара. Хлопцю схоже моя відповідь сподобалась. Таке собі бунтарство.

- Та й нащо вам мене захищати? Ну вб’ють мене, вам то що з того?

- Якщо ти дійсно відправлена в наш світ Головним, то тільки ти в змозі зупинити Темну Орду.

Знов Темна Орда. Спочатку примара імператора, потім ці, члени таємного ордена. А вчитель Гора говорив, що ця погань вже не загрожує.

- Що за Темна Орда?

- Демони. Вищі, нижчі. Всі. Їх поява в цьому світі лише питання часу. Ми цю мить відтягуємо як можемо, але схоже боги все ж уклали угоду з демонами, і лише ми заважаємо відкрити для них прохід.

- А нащо це богам?

- Щоб перемогти орду, та довести що світ без них не зможе існувати. Примітивно та нерозумно. Але це так, - завершив пояснення Німідор.

- І демони з цим згодні? Чи вони навіть не здогадуються про це? – здивувалась я. От лівою п’ятою відчуваю, щось від мене переховують.

- Скоріш за все і знають, і здогадуються. Та