Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

На при кінці заняття, поки інші помішували зміст величезних котлів, я сиділа на стільці й витирала ніс, намагаючись чхати якомога тихіше.

***

Вечорі, коли магією мила тарілки в "Ведмедику", пані Тош поцікавилась чи "не захворіла я" дивлячись на мій червоний від постійного витирання ніс. Завірив, що цілком здорова, про допомогу у приготуванні зілля.

- Невже ця мерзота й до нашого міста дісталась?! – налякано запитала жінка.

- Наскільки знаю, ми готуємо його на всякий випадок. Запас ніколи зайвим не буває, - намагалась я її заспокоїти.

- Запас то звісно добре, але не завжди. Ось купила я минулого року цибулю. Так її на весні довелось викинути гнилою, бо не з’їли. І куди тільки не додавала, навіть в хліб.

- Але то цибуля, а це зілля. Краще його викинути, аніж ту ж саму цибулю, бо її нікому буде їсти.

З цим пані Тош сперечатися не стала та повернулася до каструль де тушилась-варилась їжа.

- В залі знову повна народу, - влетів до кухні повідомила Марік, старша донька господарів, що працювала подавальницею. – потрібна твоя допомога. Бери тацю й пішли.

Заперечувати не стала. Але мій ентузіазм поменшав коли побачила кого занесло до таверни. Добре що компанія потраплянців сиділа в тій частині залу, яку обслуговувала Марік.

Та на цьому неприємності не закінчились.

Коли я йшла додому, то помітила що за мною хтось стежить. Й можу силою поклястися, що цей хтось не мав тілесної оболонки. Наче одна суцільна тінь.

12.09.157р.

Маг-Рівік

Скандал під час обідньої перерви у "ложці" викликав злу посмішку. Нарешті Каштанка знайшла ще одну жертву для своїх нападів. Точніше жертв. Дівчата-чужинки намагались протистояти Бетерлі, та її гоп-компанії.

- Втручатися не будеш? – запитав мене Соренто. Ми до цього обговорювали графік відвідування театру.

- А нащо? Їх багато, самі розберуться, не маленькі. Тим паче, сварку почала не Айша. Мабуть, щось в Лісі здохло.

- Яка ти зла. Це на тебе подорож до кордону так подіяла?

- Та ні. Я завжди така була. То ти просто не помічав.

- Тоді тебе треба чимось смачненьким пригостити, а краще щось солодке обрати. Так що завтра між роботою та театром зайдемо до "Пишного Пирога".

- Вмовив. З тебе два пироги, один з м’ясом, другий з ягодами. Головне перед цим вдягнути безрозмірний балахон, щоб пузо потім не було так помітно, - успішно чи ні, але я пожартувала у відповідь.

- Домовились. Я також так одягнусь.

***

Але на сьогодні перетинання з потраплянцями не закінчилось.

Я з дівчатами зіткнулась в бібліотеці між книжкових стелажів. Компанія мене не помітила, та завзято обговорювала за кого з вчителів краще вийти заміж. Виграв декан Лавер. Ректору пощастило, він вже був одружений, хоча пліткарок це не засмучувало.

А двом кавалерам, які зі шкіри лізуть, щоб догодити, навіть звичайна словесна подяка не світила. Старання хлопців в хросс не оцінювалось. На їх долю виділено було лише зневажливі відгуки за спинами.

Після підслуховування я зрозуміла, якщо принаймні крапля жалю й була для цієї четвірки, то вона негайно випарувалася, від цієї розмови.

- Цікава розмова. Не знаходиш? – Віткар мене так налякав, що я ледь не закричала на всю бібліотеку.

- Дуже. Особисто для любителя пліток. Ти щось хотів?

- Так. Нас з тобою очікує Лавер.

- Нас вдвох? – здивовано перепитала я.

- Саме так. Ходімо.

Повернувши книжки бібліотекарю та забравши свої речі ми пішли до деканату.

***

- Отже, що ви пам’ятаєте до того як опинились тут? В цьому світі, – запитав мене Німідор.

Несподіваний гість в школі. Я його до сьогодні жодного разу не зустрічала на учбовій території.

- А нащо воно вам? – запитала у відповідь.

В кабінеті пана декана окрім мене, Віткара, самого Лавера та Німідора знаходився ще один не знайомий мені чоловік, який представився Ерміс Дотр, вчитель захисної магії.

- Якщо ви не помітили, то на вас полюють, - тихим, спокійним голосом почав магістр Дотр. – Ми хочемо вам допомогти, але нам не вистачає подробиць.

- Про моє минуле життя?

- Для початку почнемо з них.

- Я знаю що таке холодильник, пеніцилін та атомна електростанція. Також, що коли в космосі розженешся до потрібної швидкості, двигун корабля можна вимкнути, а далі летіти по інерції. Майонез - холодний соус й запікати в ньому їжу, то знущання. Двох планет на одній орбіті не буває. Точніше це можливо, але проіснує відносно недовго. Рожеве вино, це коли червоне виготовляють за технологією білого, а помаранчеве, коли біле за технологією червоного. Хвіст у комети з’являється лише коли вона пролітає поряд з зіркою, а не у відкритому космосі. Кросівки – зручне взуття…

- Досить, - зупинив мене Німідор. - Я з цього майже нічого не зрозумів, окрім одного – ви згадали минуле життя.

- Не зовсім. Я про себе не пам’ятаю нічого особистого.

- Погано. А чи пам’ятаєте ви щось про час між колишнім життям та теперішнім? Де ви були? Що робили? Може з кимсь спілкувались? – продовжив допит ельф.

Я замислилась, бо дійсно трохи згадала про той час, та як зручно мені було й нікуди не хотілось йти. А ще з самого початку перебування вже в цьому світі знала як мене звати, та що я “замовляла” для нового життя, від магії до сірників. Та про це не стала розповідати, ельфа навряд це цікавило, хвіст ставлю. Розповіла лише зручність та лінь.

- Небагато. А точніше майже нічого, - підвів висновок госторовухик.

- Може воно і на краще. Неможливо сумувати за тим, про що не пам’ятаєш. А що ви там казали про переслідування. Можна з подробицями: хто й нащо? - запитала я.

Чоловіки як по команді подивились один на одного, ігноруючи хіба що Віткара як наймолодшого.

- Треба розповісти, - оголосив декан.

- Впевнений? – з тривогою в голосі запитав Дотр.

- Так.

- Тоді сам й розповідай, - махнув ельф.

- В нас є підозра, що на тебе полюють жерці, - почав Лавер. – Та хочуть вбити.

- Нащо?! – здивовано запитала я. Ось чого-чого, цього точно не очікувала.

І тиша. Лише серцебиття виказувало, що знаходжусь не в музеї воскових фігур.

- Вони вважають тебе посланником