Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

До того ж я виразно відчувала міцний запах пороху й диму, а на язиці — смак якихось хімікалій. Я лежала, притулившися щокою до кам’яної підлоги.

Я спробувала поворухнутись — тіло пронизало болем. Так само, як після падіння з вікна кабінету пана Гоупа: болів кожен м’яз. Мої волосся й шкіру вкривав чи то пил, чи то попіл. Я закашляла — біль від того тільки посилився.

У центрі кімнати з колодязя піднімався стовп білого диму. Зсередини він моторошно сяяв сріблястим мерехтливим світлом. Цілу кімнату заповнили магнієві промені. У глибині колодязя досі щось ледве чутно шуміло: я відчувала, як цей шум відлунює від каміння.

З колодязної цямрини повипадала частина каменів; біля самісінької підлоги її оперезали тріщини. Деякі плити на підлозі зсунулися з своїх місць. Стіну так само було пошкоджено: два-три камені випали, інші покривилися, виставивши свої чіткі кути. Дрібні кам’яні крихти геть засипали підлогу й непритомні тіла, що лежали на ній...

Троє тіл, укритих білим пилом. Троє тіл, приглушених вибухом у колодязі. Жодне з них не ворушилося.

Одним з них був, звичайно ж, бідолаха-хлопець із агенції «Фіттес». Йому вже доводилось потрапляти в такі халепи.

А от Локвуд із Джорджем...

Обережно, тримаючись за стіну, я підвелася. Хоч як мені паморочилось у голові, все ж таки я почувалася краще, ніж тоді, коли мої вуха переповнював крик. У моїх думках утворилась ніби якась порожнеча — звичайна річ після нападу привидів. Наче кволість після тяжкої хвороби, коли ти вже одужуєш, але бракує ще сил піднятися з ліжка.

Поряд зі мною лежав Джордж — навзнак, розкинувши руки й ноги, наче малюк, що впав із санчат на сніг. Окуляри відлетіли вбік, з однієї руки текла кров. Він тяжко дихав, то підіймаючи, то опускаючи свій випнутий живіт.

Я стала біля нього навколішки:

— Джордж!

Він закашляв і застогнав:

— Уже пізно... Облиш мене... Дай поспати...

Я труснула його за плечі й дала міцного ляпаса:

— Джордж, пора вставати! Будь ласка, Джордж! З тобою все гаразд?

Він розплющив одне око:

— О-ох... Ця щока — єдине, що в мене досі не боліло...

— Ось твої окуляри! — Я витягла окуляри з попелу й поклала йому на груди. Одне їхнє скельце тріснуло. — А тепер — вставай!

— А де Локвуд?

— Не знаю...

Локвуда я знайшла біля протилежної стіни. Він лежав на боці, а пальто за його спиною вивернулось, наче зламане крило. Він був нерухомий. Засипане попелом обличчя було бліде й холодне, наче в гіпсової статуї. Камінець із стіни потрапив йому в голову — серед волосся блищала кров. Я нахилилася до нього і обтрусила йому з чола пил.

Він розплющив очі, подивився на мене бадьорим, свіжим поглядом. Я кахикнула:

— Привіт, Локвуде...

До нього ніби повернулася свідомість. Він спочатку спантеличився, а потім поволі впізнав мене:

— Це ти, Люсі... — Він поморгав, кашлянув, спробував сісти. — Люсі... Мені здалося, що ти... Та нічого, дурниці. З тобою все гаразд?

Я рвучко підхопилася:

— Так.

Джордж уважно дивився на мене крізь тріснуті окуляри:

— Я все бачу!

— Що ти бачиш? — не зрозуміла я. — Що сталося?

— Усе! Чому ти не зацідила йому ляпаса? І не труснула за плечі, як лантух? У тебе якісь подвійні стандарти в роботі!

— Не бійся, — відповіла я. — Він дістане свого ляпаса наступного разу.

Джордж пирхнув:

— Чудово... А мене ти тоді копнеш ногою?

— Мені частенько цього хочеться, Джордж!

* * *

Сріблястий стовп і далі піднімався з колодязя, тож у його світлі ми знову взялися до роботи. Ми перенесли вибух майже без ушкоджень — хіба що трохи зачепило Джорджа й Локвуда, та й голови в нас досі паморочились. Із зброї в нас залишились тільки рапіри — залізо й сіль закінчились. Щоправда, в Джорджа зберігся його залізний ланцюг; ми з Локвудом покидали свої ланцюги в колодязь.

Насамперед ми дістали залишки своїх бутербродів та енергетичних напоїв. Ми з Джорджем їли, вмостившись на брилі, вибитій із стіни, й тулячись одне до одного, щоб зігрітися. Локвуд стояв окремо, спокійно вглядаючись у дим.

— Нам слід було з самого початку знешкодити цей колодязь, — мовив Джордж. — Так нам доведеться й зробити, якщо цей крик не скаламутить дощенту наші мізки. Джерело — справді там. Унизу — кістки ченців. Це місце їхньої смерті.

Я мовчки кивнула. Авжеж, вони загинули саме там — коли їх скрутили разом і спустили зі сходів. Вони чудово знали, що на них чекає. Жах їхнього передсмертного шляху вселився в це каміння...

— Тепер я розумію, що тут діється, — провадив Джордж. — Духи ченців такі давні, а їхня загибель — така страшна, що їхня аура поширилась на увесь замок і започаткувала появу нових Гостей. Саме через те, що сталося в цій кімнаті, пізніші мешканці Кумб-Кері-Голлу божеволіли й коїли огидні речі.

— Еге ж, усі ці герцоги-вбивці та леді-самогубці, яких так любить Старкінс, — підхопила я, ковтаючи останній шматочок бутерброда. — Гадаєш, тепер ми з усім цим покінчимо?

— Сподіваюся. — Джордж поглянув на струмінь диму. — Цей вибух розкидав у колодязі цілу купу заліза, срібла та магнію. Можливо, нам пощастило й це все перемішалося з кістками. Тоді ми тихенько проберемося всередину — і знешкодимо колодязь. Сходи стануть безпечними. Й Червона Кімната, гадаю, — так само.

— Ти думаєш, що тамтешня кров теж пов’язана з ченцями? — запитала я.

— Я думаю, що тамтешня кров була їхнім проявом. Це ж Перевертні: вони в кожному місці прибирають нову подобу. Струмені крові в Червоній Кімнаті, крик і тіні на сходах... Тут вони набули більш-менш тілесної форми, але знехотя і з крайньої потреби — навряд чи ця подоба в них улюблена. Я кажу «в них», хоч насправді вони діють як одне ціле. Звідси й їхня надпотужна сила. Я про таке ще не чув — крім хіба того відомого випадку в Шербурнському замку...

— Можливо... А ти як думаєш, Локвуде? — поцікавилась я. — Ти такий спокійний...

Локвуд відповів не одразу — він пильно дивився на дим. Його стрункий силует темнів на сріблясто-сизому тлі, подерте пальто скидалось на пір’я птаха, що потрапив у бурю.

— Як я думаю? — нарешті перепитав