Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми з Локвудом і Джорджем марно обшукували кімнату. Джерела ніде не було. Комірчина виявилась порожня — ні дверей, ні полиць, нічого, крім кам’яних стін, підлоги й глибокого, темного, похмурого колодязя.
Спалахнуло біле полум’я, вибухнули сіль і залізо. Джордж пожбурив каністру з Грецьким Вогнем у тіні, що скупчились у кутку кімнати. Каністра брязнула об стіну; стіна здригнулася. Тіні на мить пропали, а потім застрибали знову.
Нас огорнув відчай. Ми почали останній бій. Залізні стружки, соляні бомби, каністри з вогнем — усе це ми кидали в стіни, щоб зупинити примарні тіні, вгамувати цей страхітливий крик! Камені тріскалися, комірчину затягло димом, завіси павутиння горіли. Купки солі й залізних стружок палали й мерехтіли десятками кольорів. Проте тіні замордованих ченців і далі танцювали по стінах, а їхній крик лунав так само.
Нічого не виходить! Відчай аж пригнітив мене. Ми ніколи не знайдемо Джерело, наші пояси й каністри спорожніли, зброя та сила закінчуються... Це дивним чином заспокоїло мене. Проте Джордж і далі сліпо вимахував перед собою рапірою, не думаючи — влучить він у стіну чи ні. А Локвуд стояв біля самісінького колодязя — насупившись і завзято шукаючи виходу...
Бідолаха Локвуд! Виходу зараз немає. Наші Таланти безсилі, зброї немає...
Мої руки опустилися, голова похилилась. Так, ми ніколи не знайдемо Джерело. І цей крик ніколи, ніколи не вщухне.
Хіба що...
Я поглянула на колодязь.
Яка ж я дурепа! Ось як можна зупинити крик! Ось він, шлях від шуму до тиші, від болю до миру й спокою. А найголовніше — це так легко...
Джордж випустив рапіру, впав навколішки й закрив руками голову. На стіні над ним переможно застрибали тіні.
Я рушила до колодязя. Переді мною була лише цямрина — сходинка з сірого тесаного каменю, що вела до спокійної темряви...
Так. Це справді легко. І я знала про це від самого початку. Саме це обіцяв мені цей замок — ще відтоді, як я кілька годин тому стояла у вестибюлі. Саме сюди, я знала, мені й судилось прийти — через усі ці Перші Типи, примарні тумани, лиховісний шепіт, криваву кімнату й, нарешті, — кручені сходи... Саме цим усе й закінчиться. Саме тут, у цьому мовчазному місці, в самісінькому серці замку з привидами для мене настане вічна тиша... Все дуже просто. Ще два кроки — і крик ущухне. І я стану частинкою цієї тиші...
Я хутко зробила перший крок. Аж тут мої груди обпік раптовий біль — гострий, холодний. Я зупинилася, вчепившись у шнурок на шиї. Кулон! Його сила нуртувала: я відчувала її навіть крізь посріблене скло. Енні Ворд в останню мить нагадала про себе! Нічого — вона зникне разом зі мною...
Чорне провалля чекало. Воно манило мене спокоєм... Я більше не вагалася. З полегшенням зробила ще один крок, вибралась на край цямрини...
І зависла над бездонним колодязем.
Зненацька щось ухопило мене й потягло назад, на безпечну кам’яну підлогу.
То був Локвуд. Його обличчя було зморене, волосся — скуйовджене, пальто — подерте і вкрите плямами. Комір сорочки заливала кров. Він схопив мене за стан і міцно притулив до себе.
— Ні! — вигукнув він просто мені у вухо. — Ні, Люсі! Це хибний шлях!
Відпустивши мене, він нахилив голову, стяг із себе ланцюг і кинув його на підлогу.
— Сірники! — наказав він. — Дай мені сірники. І свій ланцюг — теж! — Він гарячково шукав щось на поясі. — Мені треба якнайбільше заліза й срібла. Мерщій! Що ми за дурні! Джерело — це колодязь! Саме звідти й з’являються Гості!
Його рішучий голос пробився крізь примарний набридливий крик. Я скинула свій ланцюг, відстебнула від пояса срібні печатки, дістала з торбинки на поясі коробочку сірників від «Світанку», а Локвуд тим часом готував останню каністру з Грецьким Вогнем — велику, в темно-червоній обгортці. Ту саму, що спричиняє надпотужну вибухову хвилю, якій не здатен протистояти жоден привид...
Кишеньковим ножем Локвуд відкоркував каністру:
— Бери! Запалюй!
А наступної миті він уже оточував колодязь ланцюгами, намагаючись не звертати уваги на нестерпний крик. Сім тіней по стінах зупинились — ніби від раптової тривоги. Примарні руки потяглися зі стін, майже сягаючи нас; за ними з’явилися голови в каптурах.
Я тернула сірником і піднесла його до баклаги. Спалахнула невеличка іскорка.
Локвуд тим часом копнув ногою ланцюги з печатками: вони полетіли в колодязь. Далі він позадкував, узяв у мене каністру — й знову гукнув мені просто у вухо:
— Тікай, Люсі! Біжи до сходів!
Проте я не могла поворухнутись. Я відчувала, як мене досі тягне до колодязя. Моє тіло ніби влипло в смолу: бракувало сили навіть обернутися.
Гості вже вийшли із стін і зусібіч підступали до нас. Двоє з них наближалися до Джорджа, що досі стояв навколішки на підлозі. Інші націлились на нас: їхні білі обличчя визирали з-під зітлілих каптурів. Щелепи повідвисали, гострі зуби блищали. А крик дедалі гучнішав.
Локвуд узяв каністру: ґніт уже майже догорів. Він кинув її в колодязь: вогник на мить спалахнув серед пітьми — і згас.
Локвуд обернувся до мене. Я на мить побачила його бліде обличчя, його чорні очі, що зустрілися поглядом з моїми.
Тіні в каптурах кинулись на нас...
Зненацька крик ущух, тіні розвіялись, а через найменшу частку секунди все вибухнуло беззвучним спалахом світла.
23
Я раптово прокинулась від болю. Мої очі розплющились — і перед ними на мить постали мої сестри, Локвуд і Аннабел Ворд у своїй гарненькій літній сукенці, розписаній жовтогарячими квітами. Усі вони всміхались мені; я бачила їхні постаті ніби крізь легкий туман.
Перемагаючи страшенний головний біль, я сумно дивилась на них — аж поки вони розсипались на шматки й зникли, — і отямилась в іншому, темному й тихому місці.
Темряву, щоправда, розганяло слабке сріблясте сяйво. А тишу порушував дзвін у моїх вухах.
То був навіть не дзвін, а якесь тонесеньке комарине пищання. Почувши його,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.
