Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми з Лоррейн просто сиділи і розмовляли. А потім дещо сталося.
Волосся у неї було рудувате, із сивими нитками, хоча на вигляд я не дав би їй і тридцяти. Сині-сині очі. Гостреньке підборіддя. Біленькі рівні зуби та вічно усміхнений рот (принаймні мені вона постійно всміхалася). Говорила трохи гундосячи, її волосся було задовге, надто густо накладена пудра приховувала втому й ластовиння на обличчі. Одяг її був кричущо-яскравий і щільно прилягав до тіла. Але вона мені подобалась. Сумніваюся, що подобалася мені вже тоді, коли я запросив її на ніч, адже й на гадці не мав захоплюватись її принадами.
Куди нам було податись, окрім моєї спальні? І ми пішли до мене. На той час я був уже командиром загону, мав певні привілеї, тож зміг попросити, щоби вечерю, а на додачу й зайву пляшку вина принесли до мене в кімнату.
— Люди тебе побоюються, — повідомила вона. — Вони кажуть, що ти не знаєш утоми.
— Знаю, — озвавсь я, — можеш мені повірити.
— Авжеж! — погодилася вона, труснувши довгими локонами та всміхаючись. — Як можна жити і не знати, що таке втома?
— Саме так! — підтвердив я.
— Скільки тобі років?
— А тобі?
— Джентльмен не ставить жінці таких запитань.
— А леді?
— Коли ти тут тільки-но об'явився, вважали, що тобі п'ятдесят з гаком.
— А тепер?
— А тепер ніхто не знає, що думати з цього приводу. Сорок п'ять? Сорок?
— Ні, — сказав я.
— От і я так не думаю. Ось тільки борода твоя всіх спантеличує.
— На те вона й борода...
— Зо дня у день ти кращаєш. Більшаєш...
— Дякую. Я й справді почуваюся зараз краще, ніж коли прибув сюди.
— Сер Корі з Кабри... — проказала вона. — А де вона, ця Кабра? Яка вона? Візьмеш мене туди з собою, якщо гарненько попрошу?
— Я міг би це пообіцяти, але не хочеться дурити тебе.
— Знаю. Та почути це від тебе було б дуже приємно...
— Якщо так, то гаразд. Візьму тебе туди. Домовилися.
— А ти справді такий добрий, як люди кажуть?
— Боюся, що ні. А ти?
— Нічого особливого. Бажаєш уже в ліжко?
— Не дуже. Охочіше поговорив би з тобою. Ось, візьми вина.
— Дякую... За твоє здоров'я!
— І твоє...
— Де ти навчився так вправлятися з мечем?
— Природні задатки плюс умілі наставники.
— ...а ти всю дорогу ніс Ланса на руках і перебив ту нечисть...
— Люди люблять перебільшувати.
— Але ж я теж не сліпа! Інші й нігтя твого не варті. Тому Ґанелон і вирішив, що з тебе буде толк. А він розуміється на людях як ніхто. У мене було чимало друзів-мечників, я бачила їх за роботою. Та ти їх усіх на капусту порубав би! Кажуть, ти вмілий наставник. Люди тебе люблять, хоч і побоюються. Проте люблять.
— І чим я їх відлякую? Силою? Але ж на світі багато силачів. Тим, що подовгу махаю мечем?
— Підозрюють, що в тобі є щось надприродне.
Я засміявся.
— Ні, стосовно вправності, то я лише на другому місці. Хоча ні, вибачай, радше на третьому. Але старатимуся...
— А хто ж перед тобою?
— Мабуть, Ерік з Амбера.
— Хто він?
— Надприродна істота.
— Ерік найвправніший?
— Ні.
— А хто ж?
— Бенедикт з Амбера.
— Він теж надприродна істота?
— Так, якщо ще живий.
— Дивний ти... — проказала Лоррейн. — Але чому? Скажи мені, ти також надприродна істота?
— Давай ще по келиху.
— Вино вдарить у голову...
— Чудово! — я налив вина.
— Ми всі помремо, — сказала вона.
— Рано чи пізно — так.
— Маю на увазі інше: ми всі загинемо від лап цієї нечисті.
— Чому ти так кажеш?
— Сили нерівні.
— То чому ж ти тут?
— А мені більше нема куди подітись. Інакше чого б запитувала у тебе про Кабру?
— І тому прийшла сьогодні сюди?
— Ні. Прийшла, бо дуже хотіла побачити, який ти є.
— Я — атлет, який порушує режим. Ти народилася десь тут?
— Так. У лісі.
— А навіщо зв'язалася з цими людьми?
— Чому б і ні? Як не крути, це краще, ніж зо дня у день місити босими ногами свиняче лайно.
— У тебе що, не було чоловіка? Постійного, маю на увазі.
— Був. Тільки його вже нема. Це він знайшов оте... магічне коло.
— Вибач, що запитав.
— Не треба вибачення. Він жив тим, що йому вдавалося вижебрати або вкрасти. Роздобуде трохи грошей, тоді нап'ється, припреться додому і давай мене лупцювати. Яка я була рада, коли мені зустрівся Ґанелон!..
— То, по-твоєму, ця нечисть буде нам не по зубах?
— Так.
— Може, й справді... Але я вважаю, що стосовно цього ти помиляєшся.
Вона понизала плечима.
— Ти будеш битися разом з нами?
— Гадаю, так.
— Кого не запитай, ніхто не каже так або ні навпростець, у кожного якась обмовка. Це вже цікаво... Хочеться побачити, як будеш битися з козлорогим...
— Чому?
— Найімовірніше, то їхній ватажок. От якщо вб'єш його, ми можемо й перемогти. Тобі він цілком по зубах.
— Мушу перемогти його.
— Маєш якусь особливу причину?
— Так.
— Щось дуже особисте?
— Еге ж.
— Хай тобі пощастить!
— Дякую.
Вона допила вино, і я налив їй знову.
— Знаю, що козлорогий — потойбічна істота... — додала.
— Чому б нам не змінити тему?
— Добре. А ти зробиш мені послугу?
— Яку?
— Одягнися завтра в обладунки, візьми спис і дай добрячої прочуханки Гаральдові — тому пихатому ватажкові кіннотників.
— За що?
— Минулого тижня він мене побив, так само, як робив це Джарл. Зможеш це зробити?
— Авжеж.
— І поб'єш його?
— Чому б і ні? Можеш вважати, що він уже побитий.
Жінка підвелась і пригорнулася до мене.
— Я люблю тебе.
— Маячня.
— Добре. А якщо скажу, що ти мені просто подобаєшся?
— Так уже краще. Я за...
Аж раптом моєю спиною пробіг крижаний вітерець, від якого заніміло все тіло. Я мимоволі застиг, опираючись тому, що пробивалося до мене, затьмарювало мій розум.
Хтось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.