Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Денис зупинив машину в накритому куполом внутрішньому дворі центрального корпусу, і вони відразу ж пішли до приймального відділення, а з нього — до лабораторії.

— Достатку й благословінь! — привітався Денис, зайшовши першим.

— Тобі того ж і туди ж! — відповіла жінка, звівши голову від мікроскопа й обернувшись.

Тео притримав для Марти двері, але вона не зайшла, а несподівано наблизилася до нього і поклала руку на плече. Від дотику її долоні його тілом пройшла гаряча хвиля. Він перевів на неї здивований погляд, а вона махнула йому, щоб схилився, і він слухняно опустив голову, намагаючись не виказувати свого збентеження. Що відбувається? Марта між тим стала навшпиньки й зашепотіла:

— Забула тебе попередити, що ми приїхали до Софіїної сестри-близнючки Сузанни. Зовні вони схожі, але тільки зовні. Наскільки Софія серйозна й стримана, настільки ж Сузанна розкута, а її почуття гумору навіть Боба заганяє в глухий кут. Ти мене почув?

Тео кивнув. Попередження було важливим, але його вразило не воно, а спосіб, яким Марта його зробила.

— Точно почув? — перепитала вона, усміхнувшись.

— Так, дякую.

Марта зайшла до кабінету, а Тео довелося перевести дух, перш ніж піти за нею.

Сузанна дійсно була копією своєї сестри, хіба що без «кактуса» на голові і в білому халаті замість чорної уніформи. Якби не знав, що вона близнючка, то неодмінно б сказав, що нова зачіска їй пасує, і хто знає, яку б отримав відповідь... Вона поглянула на Тео, потім опустила сканер на око і розглянула його ще й так.

— Ціка-а-аво-о-о, — протягнула Сузанна.

Це було трохи краще, ніж «де тіло» її сестри. Тео обернувся, так, ніби вона розглядала не його, а щось за ним, а потім питально поглянув на неї.

— Сузанно, це Тео. Я тобі про нього розповідав. Тео — це Сузанна. Вона візьме в тебе кров.

Тео стримано кивнув, а Сузанна задоволено посміхнулася:

— Він мені подобається. Кмітливий. І гарне-е-енький. Я уявляла його зовсім не таким.

— Ти все підготувала для взяття крові? — запитав Денис.

— Аякже! Ображаєш.

Вона запросила Тео лягти на канапу, а сама обернулася до Дениса й Марти:

— А чому ви обрали такий нудний спосіб для отримання вірусу?

— Ти про що? — не зрозумів Денис.

— Ну... Можна ж було проявити фантазію, адже Марта й Тео обоє симпатичні і ще такі молоді-і-і,— потягнула Сузанна й посміхнулася, і, чим ширшою ставала її посмішка, тим більше супився Денис. — Добре, добре, не дуйся, бо луснеш. Зараз все зроблю. Не сердься, кажу. Люди без почуття гумору — моральні інваліди, чому їх так багато довкола мене? Тео, а як у тебе з почуттям гумору?

— Наче нормально, але гумор буває різним.

— Згодна. Давай сюди мені свою руку, серце можеш лишити для іншої. Якщо боїшся крові — відвернися.

— Не боюся. До того ж мене вже стільки разів штрикали, що я звик.

Коли Сузанна проколола йому вену, він навіть не смикнувся.

— Точно звик. І колір такий гарний, — посміхнулася вона, взяла в Тео кров, обробила прокол і сказала зігнути руку.

— Що далі? — нетерпляче запитав Денис, не відводячи очей від її рук.

— Тепер треба почекати, доки згорнеться, — вона перелила кров до пробірки, — потім увімкну центрифугу, відділю плазму, і тоді її можна буде ввести Марті. Все просто й нудно, жодного креативу і яскравих вражень.

— Це довго? — запитав Денис, проігнорувавши її особливу думку.

— Важко сказати. Сама по собі кров може згортатися до години. Якщо ж додати діоксид кремнію, то від десяти хвилин до пів години. Потім ще в центрифузі хвилин десять... Можемо попити кави! Тільки в кафетерії вона не дуже, я приготую тут, — запропонувала Сузанна.

— Можна, — погодився Денис.

— Ану, Тео, покажи мені свою руку, — Сузанна підійшла до нього, поглянула на ліктьовий згин, потім опустила сканер і знову поглянула. — Оце я розумію — регенерація: навіть сліду не лишилося. — сказала вона, і Денис, підійшовши, також поглянув на руку Тео.

— У Марти теж так буде? — запитав він.

— Чому б і ні? Якщо вірус приживеться, то буде так само як і в його теперішнього носія, — говорила Сузанна, підійшовши до шафи в кутку і діставши із неї кавоварку.

— А може не прижитися? — напружився Денис.

— Ну, пару відсотків на таку можливість я б лишила. Раптом у Марти імунітет? Навряд, звісно, але все може бути.

— Краще, щоб не було.

Марта весь час стояла біля столу, на якому розмістився ряд мікроскопів, слухала розмову батька з Сузанною і спостерігала за всіма звідти. Коли Тео сів, вона зустрілася з ним поглядом і стримано посміхнулася. Після ранкової розмови вона змінила до нього своє ставлення. Звісно, не настільки, щоб уже бути готовою до креативного способу зараження, запропонованого Сузанною, але разом прогулятися чи повечеряти вона була б не проти, проте... сьогодні він зустрічається з Ярославою. Ярослава ніколи їй особливо не подобалася, а зараз Марта відчувала, що просто терпіти її не може.

Після лікарні Тео вирішив прогулятися містом, а не повертатися до будинку, хоча Денис пропонував відвезти його разом із Мартою додому. Накинувши на голову снуд, щоб не хвилювати містян, якщо раптом хтось побачить його у вікно, він пішов блукати порожніми вуличками. Близько вісімнадцятої зазирнув до першої-ліпшої кав’ярні, у якій повечеряв під пильними поглядами персоналу, а потім пішов до будівлі, яку займала церква «Семи див».

Біля центральних сходів у холі він опинився раніше, ніж домовлялися, але Ярослава вже була там. Вона розмовляла з чоловіком середнього віку, який уважно слухав її настанови. Коли Тео наблизився, чоловік відкланявся й пішов.

— Ти рано, — констатувала Ярослава.

— Це ж добре?

— Так. Ходімо, — вона розвернулася й попрямувала за сходи, за якими виявилися двері, а за ними — довгий коридор.

Ярослава впевнено відчинила перші двері праворуч і кивнула Тео, щоб ішов за нею. У кімнаті панувала напівтемрява. Джерелом світла були кілька моніторів на столах у центрі кімнати і тьмяний ліхтарик у кутку. Біля столів двоє чоловіків сиділи, ще двоє стояли, а за столами біля стіни стояв ще один. У всіх на головах були специфічні пристрої, схожі на комбінацію навушників й окулярів, в руках кожен тримав пульт, і всі вони були з’єднані дротами між собою.