Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Пошукай, — Марта також поглянула на браслет, а потім додала: — Дякую тобі.

— За що?

— За те, що погодився здати кров, навіть знаючи, що це для мене.

— А мав опиратися й провокувати твого батька на застосування сили?

— Ну... Він би намагався домовитися, а я... я ж наставляла на тебе «ловця», називала немічним.

— Ти не вистрілила, — Тео розвернувся до неї, — і я справді був немічним. До того ж ти не мала бути приязною до в’язня засудженого на довічний термін, який прибився до сиротинця.

— Я тоді не знала, хто ти, і їхала побачити людину, яка зможе мені допомогти, а побачивши, що вона не така, як я собі уявляла, вирішила полякати і перевірити, чи це не підстава... Вибач.

— Не вибачайся, це буде моя тобі помста, — посміхнувся Тео.

— Помста? — вона насторожилася.

— Підступна, — він примружив очі, — я поділюся з тобою вірусом. Його інкубаційний період триватиме кілька місяців, і майже весь цей час у тебе буде страшенна лихоманка з нудотою, маренням, судомами та ще купою малоприємних речей, — він зробив паузу, оцінив рівень приголомшеності в її очах, а потім знизав плечима: — Хоча... все може статися інакше, і в тебе буде лише слабкість з невисокою температурою. Жінки набагато легше переносять цей період. Принаймні так казала одна лікарка з проєкту, тож у тебе є всі шанси легко відбутися.

Марта важко зітхнула й нервово посміхнулася:

— І коли вона почнеться?

— У мене почалася десь за тиждень.

— Ну, на таку помсту я згодна. Хоча, зізнаюся, мені дуже страшно.

— Розумію. Всім було страшно, мені також, але все буде добре. Як бачиш, вірус не вигадка.

Вони сиділи на сходах тераси, дивилися одне на одного й усміхалися. Колишнє напруження між ними зникло, не лишилося й сліду, і легка аура нового розуміння поволі огортала простір довкола. Тео хотілося обійняти Марту, такою милою й вразливою вона здавалася в той момент, але не знав, як вона сприйме такі його дії, тому зігнув ноги і охопив коліна руками.

— Ти казав, що грав у баскетбол і вчився в універі.

— Було таке.

— Ти більше грав чи вчився?

— Вчився. У команді я не був в основному складі: тренер вважав мене занадто емоційним, йому не подобалася моя поведінка на майданчику, та й для мене баскетбол був лише шансом потрапити у виш. Я не мріяв про спортивну кар’єру.

— А про що мріяв?

— Ну, після закінчення я хотів стати...

— А що ви тут робите? — запитала Лідія, відчинивши двері на терасу і висунувшись із них.

— Доброго ранку, — привітався Тео, обернувшись.

— Розмовляємо, — відповіла Марта, поглянувши на маму.

— А... Може, заварити вам чаю? Чи кави?

— Ні, дякую. Я, мабуть, піду подрімаю, — Тео підвівся.

Він попрощався, перестрибнув через сітку й пішов до сусіднього будинку.

— Марто, він мені не подобається: людина без перспектив, — буркнула Лідія, проводжаючи Тео поглядом.

— Мамо, ми просто розмовляли.

— Про що?

— Про мій діагноз. Я пояснила, для чого тато хоче отримати вірус. А щодо його перспектив, гадаю, ти помиляєшся. Тео не такий простий, як здається, — сказала Марта, підвівшись.

— Можливо.

— Ходімо на кухню. Ти пропонувала чай. Тео пішов, а я не відмовлюся.

Подрімати у вітальні на дивані в Тео вийшло кілька годин, а потім прокинулася малеча. Ада з Марго на сніданок роздали всім концентрати, наробили бутербродів і заварили чай. Ханна, допиваючи чай, запропонувала всім піти в гості до тітки. Старші відмовилися, а меншим ідея сподобалася. Оскільки перехід до сусіднього будинку мав відбуватися під сонцем, вони понакривалися пледами й почимчикували до тітки Лідії.

— Уявляю, як вона їм зрадіє, — гмикнув Борис, дивлячись на ходячі пледи у вікно.

— Ну, перші дні, може, і радітиме, а далі вже як піде, — виказав припущення Стефан, ставши поруч із ним.

— Цікаво, скільки нам тут сидіти? — запитав Пітер, розвалившись на дивані.

— Скільки треба — стільки й сидітимемо, — обернувся до нього Борис.

— Тут нудно й мало місця.

— Читай книги. Минулі господарі залишили хорошу бібліотеку, — сказала Ада.

— Не хочу. На фермі ми могли розбрестися хто куди, а тут... — Пітер скривився. — Я б оце повернувся на ферму.

— Не можна, звідти нас заберуть. І якщо вас відправлять до сиротинців, то нас із Марго... — Борис запнувся. Ставати кіборгом він не хотів.

— То лишайтеся тут, а я б повернувся.

— Ти хочеш у сиротинець за Хребет? — запитала його Ада.

— Ні.

— А не схоже. Бо у фразі «примусове вивезення» я якось не вбачаю шансу лишитися на фермі.

— А я сховаюся, коли вони приїдуть! І лишуся на фермі!

— Гадаєш, там телепні працюють?

— Не сваріться, — встряг у розмову Тео. — Вчора за вечерею обговорювали, що зробити, щоб не віддати вас Раді.

— Справді? — оживилися діти.

— Так. Трохи почекайте, і все вирішиться. Є варіант навіть залишити вас на фермі, але доведеться заручитися підтримкою церкви «Семи див».

— Навіщо? — здивувався Пітер.

— У них є законні підстави не видавати Раді своїх вірян. Майте терпіння. Усе владнається.

— А чи є варіант виправити наші руки? — запитав Борис, поглянувши на Тео.

— Якщо ти питаєш про вірус, то мені не шкода ним поділитися. Сьогодні вдень я саме йду до лікарні здавати кров, але рішення про інфікування без пані Марії приймати не можна.

— Не думаю, що вона заперечуватиме, — подала голос Марго.

— Я теж так думаю, але краще поговорити, бо інкубаційний період може бути дуже важким. Це ризик. Слід добре обміркувати, як і хто доглядатиме за вами в той період, проконсультуватися з лікарями... Не поспішайте.

В обід Денис особисто приїхав за Тео і Мартою, щоб відвезти їх до лікарні. Лідія оцінила зовнішній вигляд екстремофіла і вирішила, що й цього разу тату варто сховати. Він не заперечував. Вона дістала косметичку і, суворо поглянувши на Марту, яка спробувала підійти, дістала тональний крем й зробила все сама.