Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

2108 рік, 60-й штат 

Вкотре дивитися на похмуре небо ставало ще більш нестерпно. Мама в дитинстві постійно розповідала мені перекази її прародичів, про сніжні заметілі взимку і палюче сонце влітку. Про екзотичні культури, які вони згодом почали вирощувати на своїй землі. Та й взагалі все, що було до тієї жахливої війни здавалося дивовижним, але й таким не схожим на теперішній світ. Тепер він був сірим, бо сонце ми бачили хіба що на картинках, або у «ясні» дні, коли над нами не було зайвих хмар. Нова оболонка пропускала крізь себе сонячне світло, але такі дні важко було назвати сонячними. Втім, були вдячні й за такі. 

Кляті експериментатори скоро навіть повітря в нас забиратимуть. А ми були впевнені, що це саме чийсь експеримент, але не знали його остаточного призначення і чого саме вони намагались досягнути. Хіба що того, що почали перед війною і не встигли завершити з її закінченням — знищити зайвих. 

Фиркнувши, поправив наплічника і поквапився прошмигнути у будівлю університету, аби не чекати наступного пропуску. Після викиду в атмосферу у 2043 незрозумілої речовини, людський організм дав збій. Як писали деякі тодішні видання — це був цілеспрямований крок із метою «відбору» сильніших. Звісно, після подібних заяв ті джерела переставали існувати, але ж не для мене. Я змалку був ще тією нишпоркою, яка влізе скрізь, аби лише дізнатися правду. Тож стосовно цього я не погордував дізнатись і цю правду. Але річ у тім, що не до всього я міг отримати доступ. Хоча мене, це не спинятиме. 

До речі, мене звати Дем'ян, скалка в дупі спецслужб, яку вони так палко прагнуть приборкати. Я — хакер, досить кмітливий і передбачливий для їхніх систем. Моє затримання в 15 років легко обійшлося моїм батькам і мені заразом, оскільки я був неповнолітнім. Мамі то так, було неприємно, бо й так важко працювала, аби подарувати мені кращого комп'ютера. Щоб я не зробив, а то було рідко, вона любила мене понад усе. Часом навіть думав, що через те, що кохала мого батька. 

Так сталось, що моїм батьком став американський військовий, який тривалий час жив у нашій країні після її приєднання шістдесятим з-поміж усіх сполучених штатів. Ну і так вийшло, що на світ з'явився я. Навіть не знаю, кому саме пощастило більше: мені, мати такого батька, чи йому, мати такого сина. Хай там як, а Джон дав мені своє прізвище, яким я стільки разів був врятований, коли попадався службам. Звісно, я намагався не попадатись, але їхні технології дещо вищі моїх. Ок, значно вищі. Принаймні в реальному світі, хоча і такому недосконалому. А от в Етеріалі вони були безсилі. Ні, я не читер, просто уважний і помічаю те, чого іншим не дано. 

Етеріал — це метасвіт, який було створено ще задовго до війни, якщо вірити знайденим джерелам, але тоді він був просто тестовим варіантом і лише після 40-х років його ввели в експлуатацію. Словом, можливість поринути у новий світ, де можна було побачити сонце, чи переміщатися порталами у будь-який куточок землі та у зовсім незвичні локації — стала пріоритетом мало не для кожного на Землі. Зізнаюсь, кілька разів я спробував зламати захист Етеріалу, але вже за кілька хвилин в мої двері стукали поліцаї з емблемами кібербезпеки, а в саму систему доступ було закрито на тривалий час. Все залежало від кількості порушень в системі та від ступеня важкості. Спробу зламу, вони оцінювали дещо болюче, бо доступ обмежували на місяць. А це, дозволю собі висловитись, повна дупа, бо в Етеріалі я мав змогу заробити зайві ефіри, щоб хоч якось компенсувати мамі витрачені на мене і комп’ютер долари. 

Батьку намагався не казати, але й потреби не було — він знав одразу, щойно десь висвічувалося моє ім’я. Мабуть, я вже був у них на особливому рахунку. Тож від нього не сховаюсь і після минулого проколу, він зобов’язав мене зосередитися на навчанні та здобути вищу освіту. На військовій службі не наполягав, бо прийняв мою розумову діяльність, як мою зброю. Хоча обидва погодилися, що й фізична сила мені необхідна. Тому цим я займався окремо, поза навчанням і підробітком в Етеріалі. Батька минулого року підвищили у званні й він вимушений був повернутися до Вашингтону, а мама занадто прив’язана до нашого містечка. І я її розумів, бо тут було значно спокійніше, ніж у великих містах, де ризик захворіти був значно вищим. Люди хворіли невідомо чим, але воно знесилювало їх і через деякий час, якщо не пощастило з імунною системою — людини не ставало досить швидко. 

Доки я шукав інформацію, щоб все ж дізнатись, що відбувалось насправді, натрапив на кілька перших згадок про цю загадкову хворобу. Але здивувало мене не це. Одним із перших помер 49-й президент Сполучених Штатів, але не в тому сенс. Він був чи не одним із найбагатших і найвпливовіших людей на планеті, але насторожило те, що подібні смерті розпочалися ДО хмарного утворення в атмосфері, а це лише наштовхнуло мене на нові думки. Звісно ж, моє втручання мало не одразу було виявлено і знову вправно заблоковано, а вже після того подібної інформації я ніде не зустрічав. Втім, щоб вони не робили, а це лише підсилювало моє бажання дізнатися правду. Мабуть, саме тому я став Мисливцем. Щоправда, за таємницями, які хтось вперто приховував від людства.     

— Пане Міллер, — почувся голос викладача, а слідом і кулак Влада, який турнув мене у плече, аби не спав. — Особисто від вас, чекатиму проєкту вже до кінця тижня.

— Але це ж за два дні! — мало не зіскочив на ноги, але Влад притримав мене.

— Саме так. Тому раджу не пропускати мої лекції на майбутнє. Це стосується й інших! 

Пан Гришко пройшовся поглядом аудиторією на не менш незадоволених студентів, ніж я, та й повернувся до свого столу.