Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Голе, чисте, справжнє співчуття. Без моралі, без порожніх слів.

І погляд. Болісно чесний, теплий. Такий що проникає в саме серце, торкається його своїми променями, зігріває.

Між нами ніби простягається невидима нитка.

Ми дивимося один на одного. Довго, уважно. Такий погляд щось означає. Щось надто щире в ньому, глибоке. Чарівне.

І більше немає ані сил, ані сенсу зволікати. Я так хочу її поцілувати... Подаюсь уперед, повільно, зовсім трохи. Але раптово з'явившийся казна-звідки, абсолютно не вчасно, мов грім серед ясного неба, голос і довгий тулуб з білобрисою головою, разом заморожують всі мої нутрощі, миттю руйнуючи чари.

- Щось трапилося? Допомога потрібна? – співчутливо вдивляючись у темряві, питає білява голова. – О, це ти. – На обличчі з'являється впізнання, варто Ліці обернутися до нього. Вона поспішно встає і обтрушується.

- Привіт. - Кидає блондину трохи нервово, злегка зиркнувши в мій бік, ніби побоюється моєї реакції.

- Що тут у вас? - Усміхається блондин, і від неприродної білизни його зубів сліпить очі.

- Та так… нічого страшного… стара травма. - Махає рукою дівчина.

- Давай допоможу? - Чуйно простягає хлопчина.

- О. Я буду дуже вдя ... - починає дівчина.

- Нізащо. - Виривається з мене рик одночасно з нею. Цього ще не вистачало. Щоб мене тягнув додому наче інваліда якийсь недолугий блондин… Ще більшого приниження я не витримаю.

Ліка повертається до мене, дивиться кілька секунд. Міркує, трохи насупившись. Мабуть щось в моїх очах та виразі обличчя красномовно говорить саме за себе, змушуючи дівчину передумати. Вона підібгає губи і знову переводить погляд на блондина.

- Самі впораємося. - Говорить твердо, і знову присідає поруч зі мною, починаючи поспішно збирати пельмені, що вже розтанули, назад у пакет.

- Точно? – перепитує набридливий тип.

- Ага. – бадьоро кидає Ліка, не підводячи голови.

- Ну як хочете. - Знизує плечима блондин і відступає. - Я чекав на тебе сьогодні, чого не прийшла?

– А? - хмуриться Ліка, піднімаючи незрозумілий погляд. Потім відмахується. - Не змогла.

- Тоді побачимось завтра? - Знову посміхаючись у всі тридцять два, питає придурок.

- Ага. - Киває Ліка, якось відчужено. І тільки хлопець ховається за рогом, одразу піднімається. – Ну що, ходімо? Я допоможу тобі. - Вона простягає руку, щоб допомогти мені встати, але я не ворушуся.

Злість потребує всього кілька секунд щоб знищити, перетворити на порох все те тепле, сполучне, що простяглося між нами кілька хвилин тому.

Злість викорчовує, стискає, ріже, спалює все на своєму шляху. Злість отруює мене і мені хочеться виплеснути її назовні, щоб не тільки я був нею отруєний. Щоб усе довкола перетворилося на попіл. Щоб усе навколо зовні палало так само сильно, як палає у мене всередині.

- Мені не потрібна допомога. Сам упораюсь. Йди вже. - Відрізає мій крижаний голос, і слова насилу пробираються по горлянці. - Якщо поспішиш, ще зможеш його наздогнати.

Ліка дивиться на мене спочатку здивовано, начебто не розуміє. А потім на її обличчі застигає такий вираз… Від нього навіть мені стає боляче. Вона виглядає так, ніби мої слова, одне за одним вриваються в її голову отруйними стрілами, руйнуючи, ранячи, висмикуючи її з чогось доброго, чистого, м'якого в гидку і хвору дійсність.

Злість – отрута. Вона заражає миттєво. Усього якихось пару секунд, і немає більше співчуваючої, милої дівчини. Тепер за неї відповідає розлючена фурія.

- Ну і валяйся тут... один. - Випльовує Ліка, і стрімкою, рваною ходою, що видає її гнів, вирушає у бік будинку.

А я залишаюся сам. Сидіти на землі, що остигає, дивитися їй услід, купаючись у своїй жовчі, як у лайні.