Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Без Санчо Дон Кіхот — не Дон Кіхот, і пан потребує свого зброєносця більше, аніж зброєносець потребує пана. Яка то сумна річ — самотність героя! Бо люди примітивні, люди, які існують у буденності, такі, як Санчо, можуть жити без мандрівних рицарів, але мандрівний рицар — хіба він може жити без народу? І як це сумно, що він його потребує, а проте змушений жити в самотині. О самотність, о сумна самотність!

Тож Дон Кіхот замкнувся у своїй самоті, не давши дозволу на те, щоб його обслуговували покоївки. «Замкнув за собою двері, роздягнувся при двох свічках воскових та, стягаючи з себе панчоху (о нещастя, негідне такої персони!), пустив не сльозу і не інше щось, що могло б кинути тінь на благопристойність його поведінки, — спустив, кажу, із двадцятеро вічок на тій панчосі; стала вона як решето… Засмутився герой наш непомалу: дав би, може, унцію срібла за півміточка зеленого шовку — кажу зеленого, бо панчохи мав зелені». І тут історик висловлює кілька своїх міркувань про бідність і, між іншим, пише: «Чого чіпляєшся радше до шляхетних рицарів, ніж до кого іншого?»

Подякуймо надзвичайно ретельному історикові Дон Кіхота, який розповів нам про ту невеличку особисту прикрість, яка спіткала нашого кабальєро, про двадцятеро спущених вічок на панчосі і про те, як це його засмутило. То був дуже глибокий смуток. Наш герой сидить, замкнувшись у своїй кімнаті, сам-один, далеко від людей, і поки вони думають, що його розум заклопотаний майбутніми пригодами або палахкотить новими прагненнями до вічної слави, «добрий сеньйор» — і як виправдано називати його «добрим сеньйором» у цьому випадку! — зі смутком споглядає спущені вічка на своїй панчосі.

Ох, бідносте-убогосте! — дозволю я й собі тут вигукнути. — Як нахабно вриваєшся ти в самотність мандрівних рицарів та й усіх людей! Героєві прикро зізнатися у своїй бідності, і він страждає, сумує й переживає тому, що в нього порвалися панчохи, і він не знає, як їх полагодити. Ви бачите його сумним, ви бачите його пригніченим, і ви думаєте, смуток його розчавив і його лицарський дух здрібнів, і він спроможний думати лише про свої порвані шкарпетки. О вбогість-убогість, і коли ж ми навчимося ходити з тобою попідруч із високо піднятою головою і спокійним серцем? Найлютіший ворог героїзму — це сором’язливий страх здатися бідним. Дон Кіхот був бідний, і, побачивши свої порвані панчохи, засмутився. Він напав на вітряки, хоробро бився з янгуасцями, переміг у битві біскайця та Карраско, без страху й без трепету чекав нападу лева, й ось тепер він тяжко зажурився, що йому доведеться постати перед дуками з порваною панчохою, показавши свою бідність. Чи ж можна зіграти якусь важливу роль у світі, коли ти вбогий!

І чому ми, бідолашні миряни, неспроможні спізнати втіху, яку дає обітниця вбогості, й не соромитися її? Іньїґо де Лойола, наслідуючи інших засновників, поставив за умову, щоб усі члени заснованого ним ордену давали обітницю вбогості, і яке благо принесла вона його духовним дітям, нам розповідає отець Алонсо Родріґес у III розділі III трактату третьої частини своєї книги «Розвиток християнської досконалості». Він пише там, що коли люди, виховані в миру, такої обітниці не дають, то в ордені знайдеться багато таких, котрі її вже дали, і «хоч би куди ви поїхали: до Кастілії, Португалії, Франції, Італії, Німеччини, до обох Індій чи до будь-якої іншої частини світу, ви побачите, що для вас там уже приготовлений дім, у якому ви зможете жити разом з іншими братами по ордену», покинувши всі багатства світу і зумівши «стати більшим володарем усіх речей і всіх скарбів світу, ніж люди багаті; і вже не вони володітимуть своїми маєтками та багатствами, а ви», і багато єзуїтів розуміють своє становище саме так. А добрий отець вельми розважливо додає, що «поки багатій усю ніч перекидається з боку на бік у своїй постелі, бо його маєтки та його багатства не дають йому заснути, то чернець анітрохи не турбується тим, багато чи мало коштують його скромні статки, урожайний нині рік чи неврожайний, він із готовністю і цілковитим спокоєм готовий прийняти все!»

Також і вбогий Дон Кіхот на самому початку своїх пригод дав щось подібне до обітниці бути вбогим і виїхав зі свого дому без гроша в кишені та відмовлявся платити, вважаючи, що закон мандрівного рицарства звільняє його від цього обов’язку, але корчмар, який висвятив його на рицаря, переконав його, що він мусить мати при собі гроші й чисті сорочки, і він послухався, дещо продавши зі свого майна, дещо віддавши під заставу і спустивши все за безцінь. Порушивши в такий спосіб обітницю вбогості, він став гостро відчувати свою бідність і тяжко засмутився, коли вічка на його панчохах спустилися.

О вбогість, убогість! Нехай нас ліпше вважають підступними, безсердечними, брехливими, нещирими й навіть підлими, аніж убогими! Ми схильні вдаватися до найпримітивнішої брехні, аби тільки пояснити, чому ми не можемо дати того, чого в нас немає. Убогість — не відсутність грошей або майна, необхідних нам для життя, це радше той стан духу, який породжує ця відсутність; убогість — щось дуже інтимне, і в цьому її сила.

О потребо ганебна, скільки сил благородних

Віддаємо справам низьким, тобі на догоду!

— як говориться у знаменитому романсі[87] про обман, до якого вдався Сід, аби видурити гроші в євреїв: він дав їм скриньку з піском.

Зверніть увагу на таку деталь: деякі люди намагаються виходити з дому лише під прикриттям нічної темряви, бо тоді не видно, як блищать на їхньому костюмі потерті місця; отже, показувати свою бідність вважають більшою ганьбою, аніж бути бідним. Зверніть увагу й на друге: от є Катон[88], чоловік рішучий і непідкупний, він проповідує кожного дня, що треба жити життям зразковим і чистим, та коли доходить до приватних розмов, то цікавиться лише тим, скільки грошей має той або той, і думає тільки про те, яким дорогим стало життя.

О вбогість, убогість! Ти стала предметом бридкої гордості нашої Іспанії. Хіба ви ніколи не чули, як пишаються наші люди вбогістю, причому вбогістю найбільш ницою і найчастіше проголошуваною — вбогістю жебрака? Хіба ж не