Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Так, але… — леді Л女жон стисла кулаки, заплющила очі й вишкірила зуби, — якщо це все скласти докупи, воно…

— Тримайся, тримайся…

— Воля контролює емоції, воля контролює емоції… — монотонно бубнила аудиторка.

— Добре, добре, а тепер спробуй вимовити фразу, в якій буде слово «шоколад», гаразд?

— Це найскладніше!

Сюзен, котра проходила повз чани і столи, фактично, здалося, що побачений ось таким чином шоколад втрачав частину своїх принад. Це буле схоже на різницю між спогляданням купок пігментів і завершеної картини. Вона взяла шприц, що був немовби призначений для впорскування чогось у найінтимніші частини анатомії слоних, хоч тут, мабуть, його використовували для створення всіляких кулінарних прикрас.

І ще тут був невеличкий чан із тертим какао.

Вона побачила численні лотки й таці з помадною масою, марципанами й карамеллю. О, а ще тут був цілий стіл, заставлений яєчками з душевного пундика. Але це не були дарунки для дітей з порожнистими оболонками і картонним смаком, о, ні — це був кондитерський еквівалент вишуканих і коштовних ювелірних виробів.

Краєм ока вона зауважила якийсь рух. Одна з застиглих, мов статуя, і схилених над тацею з дивовижним праліне працівниць ледь помітно поворухнулася.

Кімнату заповнював час. Повітря сяйнуло блідо-синім світлом.

Вона озирнулася й побачила біля себе невиразну людську постать. Була вона безлика й висіла в повітрі прозорою імлою, але Сюзен почула в голові її слова: Я міцнішаю. Ви мій якір, мій зв’язок із цим світом. Чи знаєте ви, як тяжко віднайти його знову серед багатьох інших? Доправте мене до годинника… 

Сюзен обернулася і всунула кондитерський шприц у руки Мірії, що далі стогнала.

— Бери це. І зроби щось типу… слінга для немовлят абощо. Я хочу, щоб ти набрала якомога більше цих шоколадних яєць. І кремів. І лікерів. Зрозуміла? Зроби це, ти можеш!

О, боги, іншого варіанту не було. Бідолаху треба було якось морально підтримати.

— Будь ласка, Міріє? І що то за безглузде ім’я! Тебе ж не багато, ти одна! Ясно? Будь просто… собою. Єдиність… ось добре ім’я.

Новоспечена Єдиність підняла вгору обличчя з патьоками туші.

— Так, справді, це добре ім’я…

Сюзен почала набирати в руки якомога більше товару, почула за спиною якесь шелестіння, озирнулася й побачила, що Єдиність стоїть навитяжку, тримаючи цілу купу різноманітних кондитерських виробів у…

…величезному немовби мішку світло-вишневого кольору.

— О. Добре. Дотепне використання підручних матеріалів, — неголосно мовила Сюзен. А тоді в ній прокинулась учителька і додала: — Маю надію, що цього тобі вистачить на всіх.

— Ви були першим, — сказав Лу-Тзе. — Фактично, створили цей бізнес з нуля. Були новатором.

— Це було тоді, — озвався Ронні Соак. — Тепер усе змінилося.

— Зовсім не те, що було, — погодився Лу-Тзе.

— От узяти Смерть, — вів далі Ронні Соак. — Вражаюча зовнішність, це так, але хто ж матиме поганий вигляд у чорному? Але, зрештою, Смерть… Ну, що таке смерть?

— Лише довгий сон, — відповів Лу-Тзе.

— Лише довгий сон, — погодився Ронні Соак. — Ну, а інші… Війна? Якщо війна така вже погана, чому люди постійно воюють?

— По суті, це хобі, — сказав Лу-Тзе. Він почав скручувати собі цигарку.

— По суті, хобі, — повторив Ронні Соак. — Ну, а Голод і Чума, що там казати…

— Нема що казати, — співчутливо мовив Лу-Тзе.

— Власне. Тобто, Голод наводить, очевидно, жах…

— …в сільськогосподарських громадах, але ж треба йти в ногу з часом, — доповнив Лу-Тзе, беручи до рота самокрутку.

— Саме так, — підтвердив Ронні. — Треба йти в ногу з часом. Тобто, хіба пересічний міський мешканець боїться голоду?

— Ні, він думає, що їжа росте в крамницях, — відповів Лу-Тзе. Йому вже починало це все подобатися. Він мав вісімсотлітній досвід керування думками тих, кому підпорядковувався, а більшість із них були розумними. Він вирішив підлити трохи масла у вогонь.

— От узяти вогонь: міський люд насправді боїться вогню, — сказав він. — І це нове. Адже для примітивного селюка вогонь був доброю річчю, правда? Відлякував вовків. А якщо згоріла його хижа, не страшно, бо колоди й земля були дешеві. А тепер він живе на вулиці, де туляться одне до одного дерев’яні будинки, і всі готують їжу в себе у кімнатах, отже…

У Ронні люто спалахнули очі.

— Вогонь? Вогонь? Та це лише напівбог! Якийсь малий злодюжка поцупив у богів полум’я, і раптом він уже безсмертний? Це що, можна назвати підготовкою і досвідом? — з-під пальців Ронні вилетіла іскра, запаливши кінчик цигарки Лу-Тзе. — І взагалі, щодо тих усіх богів…

— Хто пізно приходить, той сам собі шкодить, — спритно додав Лу-Тзе.

— Точно! Люди почали їм поклонятися, тому що боялись мене, — сказав Ронні. — Ви це знали?

— Ні, справді? — з невинним виглядом запитав Лу-Тзе.

Але Ронні раптом осів.

— Це, звісно, було тоді, — зітхнув він. — Зараз усе інакше. І я вже не той, що колись.

— Ні-ні, звичайно, що ні, — заспокійливо вимовив Лу-Тзе. — Але ж усе залежить від того, як на це все подивитися, правда? От, припустимо, що чоловік… тобто, я мав на увазі…

— Антропоморфну персоніфікацію, — підказав йому Ронні Соак. — Хоч я завжди волію вживати термін «аватар».

Лу-Тзе вигнув брови.

— Ви часто літаєте? — здивувався він.

— Це було б «авіатор».

— Вибачте. Ну, тоді припустимо, що аватар, дякую вам, який, можливо, випередив свій час тисячі років тому, припустимо, уважно роззирнеться зараз довкола й побачить, що світ, можливо, знову готовий його прийняти.

Лу-Тзе витримав паузу.

— Мій абат, до речі, вважає вас дуже великим цабе, — сказав він, щоб трохи підсилити ефект.

— Справді? — перепитав підозріло Ронні Соак.

— Великим цабе, великою цяцею і великою… цюцею, — завершив вихваляння Лу-Тзе. — Він написав про вас море сувоїв. Каже, що ви надзвичайно важлива фігура для розуміння функціонування всесвіту.

— Так воно так, але ж… це тільки один чоловік, — понуро зронив Ронні Соак, демонструючи брак завзяття, притаманний тому, хто не бажає розлучатися з величезною життєвою образою, немовби з улюбленою м’якою іграшкою.

— По суті, так, — погодився Лу-Тзе. — Але ж він абат. А який мізкуватий? Він мислить такими грандіозними думками, що не встигає їх додумати впродовж одного життя, тому йому потрібний другий строк! Нехай багато селян бояться голоду, але хтось такий, як ви, повинен бути націлений на якість. А тепер погляньте на міста. У давні часи це просто були скупчення глинобитних мазанок з такими назвами, як Ур, Уг і Уґґ. А тепер у містах мешкають мільйони людей. У містах із дуже-дуже заплутаною інфраструктурою. І от подумайте, чого вони справді, по-справжньому бояться. А страх… Та ж страх є вірою. Гм-м?

Запанувала чергова довга мовчанка.

— Ну, гаразд, але… — почав було Ронні.

— Звичайно, вони там довго не житимуть, бо коли ті сірі істоти закінчать розбирати їх на частинки, щоб побачити, як вони функціонують, жодної віри вже не залишиться.

— Від мене залежать мої клієнти… — пробурмотів Ронні Соак.

— Які ще клієнти? Це говорить Соак, — прорік Лу-Тзе. — Бо це не голос Каоса.

— Ха! — гірко озвався Каос. — А ви ще не сказали