Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

- Я скучив за тобою, Морок. Але нам треба багато чого обговорити….

- Доречи, хаззззяїн. Вона зараз знову зникне порталом.

Морок огорнув  Гранта туманом й подумки показав йому те,  що крім нього бачити ніхто не міг.

У замку було порожньо, всі були зайняті своїми справи. Не знайшовши Десмона, Тамарі вийшла до саду. Вона й сама не помітила, як її потягло до альтанки, де вони з Грантом нещодавно цілувалися. Від тих спогадів у животі пурхали метелики і серце прискорено билося. Навіть сумні думки про доньку трохи відступали на задній план.

Тамарі була трохи розгублена від почуттів, які вона почала  відчувати до ельфа. Вона сама боялася зізнатися собі, як її засмучувало його суперечливе ставлення до неї. Не те, щоб зовсім холодне, звичайно. Але якесь надто відсторонене. Тамарі почервоніла від своїх думок, - адже вона була вже не дівчинка. І нехай вона, як у тумані, пам'ятала події ночі п'ятирічної давнини, але що має відбуватися в ліжку, вона знала точно.

Тамі здогадувалася, що саме  так гаряче впиралася в її сідниці уночі. Вона пам'ятала, як варто почати крутитися, намагаючись уникнути того дотику - все ставало тільки гірше. Штука явно пульсувала і більшала!

-Як же Ґрант міцно спить, – тільки й дивувалася Тамарі, не помічаючи,  що він лише тихенько зітхав при цьому.

А ось вона ще довго не могла заснути, боячись навіть поворухнутися. І тільки під ранок вона забувалася важким сном.

Тамарі не збиралася довго залишатись у цьому замку, але все одно їй було прикро, що нею так нехтують. І прикро, і водночас хотілося чогось більшого… І нема з ким порадитись… Попліткувати. Ніхто не підставить плече, на якому можна поплакати від душі. Тамарі гірко плакала, радіючи, що в альтанці в темному куточку саду її ніхто не помітить.

Але раптом дивне поколювання вздовж хребта змусило жінку зупинитись. Вона витерла поділом сукні сльози (сьогодні вона нашаманила собі чорну сукню в білий горошок). І озирнулася. Повітря зовсім поруч ніби крутилося у вирі, при цьому воно то шипіло, то потріскувало.

Портал!

Точно такий, у який вони пірнули з Велмою. Тамарі не вміла сама відкривати та закривати портали – для цього потрібні були серйозніші сили та вміння, ніж були у неї. Але користуватися ними вона вміла – безпомилково могла знайти через портал потрібне місце.

- Мій блакитний будиночок, - прошепотіла Тамарі і простягла руку до порталу. Вона згадала, як довгих п'ять років була щаслива серед людей і зробила ще один крок уперед.

Так, але ж тут залишається Десмон. І Велма десь оселилася у цьому світі.  А з іншого боку – її Тасся може повернутися до блакитного будинку!.. А в цьому світі є Грант, - тихо прошепотіло її серце.

Грант...

Грант?

Грант!

З перекошеним від люті обличчям до неї мчав ельф. Один помах його руки – і вибухнувши тисячами блискавок, портал зачинився. Помах другий - і Тамарі вже летить, відкинута якоюсь хвилею. Але так і не падає на землю, дбайливо підхоплена темним і пухнастим... Мороком.

- Недобре, хазяйко, - докірливо зиркаючи вогненними очима, просипів він.

Тамарі так перелякалася, що важко дихала, як спіймана пташка, груди швидко здіймалися і опускалися, а слова не йшли з язика. Вона змогла лише кивнути. Не зворушений очевидним острахом дружини, Грант виразно вимовив:

– Куди зібралася, люба?

Його багата уява підсилала йому тисячі причин, які пояснюють куди, навіщо і до кого вона зібралася бігти.

- До кого?!!!! Отже, там є хтось, до кого вона так поспішає? - раптове осяяння породило вибух холодної люті.

Однак його обличчя залишалося абсолютно безпристрасним. Він стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях, проте по саду вже пролетів шепіт, спочатку тихий, але поступово наростаючий, як шум урагану.

-Тебе. Там. Чекає. Чоловік?

-Ні, - тільки і змогла прошепотіти Тамарі.

Грант завмер, подумки бурмотячи кольористі лайки, але одразу ступив уперед, схопив її, перекинув через плече і помчав до замку. А в голові вже зріли картинки - як він її каратиме. За втечу. За п'ять років без сина. За нову втечу. Холодна лють відступала. Хвилями напливала  довгий час стримувана гаряча, майже непереборна хіть, готова змістити на своєму шляху всі перешкоди: дубові двері…Двері з тріском відчиняються від удару його ноги. Всі, хто зустрінеться на його шляху - відлетів від руху його плеча в бік ельф-охоронець, що кинувся до нього ...

Маріелла… Вона раптово стала на шляху сина,  не звертаючи уваги на його неприборканий вигляд.

- У нас гості, - спокійно, наче не відбувається нічого дивного,сказала вона синові. Немов відро холодної води вилила на нього.

Грант глянув у бік вже майже накритого столу, за яким справді сиділи гості.

Лють стихла,  зачаїлася, поступившись місцем холодному розуму. Але жадоба оволодіти ніжним,  податливим тілом залишилася, зловтішно намагаючись розірвати тугі шкіряні штани.

Грант підійшов і акуратно посадив розпатлану Тамарі на стілець. Сам сів на стілець, що звільнився поруч – це Рагнар, радісно похохотуючи, поступився місцем онукові. Давно він не бачив хлопця таким…збудженим.

Грант не зводив холодного погляду з чоловіка, що вальяжно розсівся навпроти. Татуювання у вигляді дракона, набите майже на все тіло гостя, здавалося, не зводило з Гранта настороженого погляду. А прибулий тим часом на всі очі дивився на Тамарі:

- Як цікаво.. - посміхаючись, просипів він.

Захоплена дивним голосом, все ще шокована прогулянкою верхи на плечі Гранта, Тамарі відкинула волосся назад і нарешті подивилася на гостя, що сидів навпроти неї. Гість з усмішкою розглядав її, перекочуючи в руках вилку. Сині змії татушки прикрашали ці руки. Такі ж руки, як і ті, що простяглися скрізь портал  й  не дозволили Велмі виринути у людському світі.

Страх розливався в її очах, сковував рухи, змусив м'язи налитися таким болем! Немов відчувши її стан, Грант узяв її руку в свою, і заспокійливо погладжував весь час, що вони провели за столом.