Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Молоде подружжя разом із дитиною пішло на прогулянку, пана Олсецького також не було вдома — він десь на Збраславі споруджував дачу для дітей. Цього я, звичайно, знати не міг.

Мій візит не здивував Олсецьку: на минулому тижні до неї вже приходив слідчий. Між нами точилася спокійна, дружня розмова. Я потім переконався, що з пані Олсецькою інакше й не можна: вона-бо не вміє сердитись і бурчати. В родині всі працювали, непогано заробляли і жили між собою в повній злагоді.

Я сидів за столом. Поруч стояла миска з духмяними домашніми пиріжками. Я ввічливо відмовився від частування, але мені так і хотілося з'їсти бодай один. Подумайте лишень: хіба часто доводиться холостякові ласувати домашніми пиріжками!

Олсецька назвала Арнольда невдалою квіткою, але особливо його не засуджувала. Фієдлерів вона знала більше двох років. Арнольд саме виходив тоді з дитячого віку. Отже, йому необхідна була міцна батьківська рука, яка вивела б його на життєву стежку.

— Жаль, що він не мій син. Я швидко б вибила всі дурощі з його голови. А батько не зумів стати для нього авторитетом — тільки знівечив його.

Я запитав пані Олсецьку про новий одяг Арнольда.

— Нові штани і куртка? — здивувалася Олсецька. — А якого фасону?

Я описав їй вбрання, яке бачив на синові Бедржих Фієдлер. Вона довго мовчала, а потім категорично відповіла:

— Ні, такого одягу я не пам'ятаю. Якщо хочете, я перелічу вам усі його речі, навіть краватки.

— Дякую, мені цього не треба.

— Нового літнього костюма він не купував. У цьому я переконана. У нього є ще з минулого року чудові коричневі штани і світла куртка. Навіть якби в цього хлопця й завелась зайва копійка, він витратив би її на щось інше. Коли ви їх бачили на ньому?

— Тут справа ось у чому, пані Олсецька, — почав я, приховуючи від неї правду. — Нам треба, щоб хтось підтвердив, що ці речі належали йому.

— Я цього підтвердити не можу, — рішуче відказала вона. — Швидше навпаки. Ви десь знайшли ці речі на березі і вважаєте, що він утопився?

— Ні, — посміхнувся я. — Це лиш моє припущення.

Тепер я остаточно переконався в тому, що Бедржих Фієдлер усе вигадав. У нас і раніше була така підозра. Адже він не міг не помітити, як вулицею пройшов юнак у шкіряному одязі, але навмисно замінив його одяг. Назвати щось із речей, які висять дома, означало — забрехатися. І він вирішив нас обдурити. Хай, мовляв, думають, що він учора зранку купив собі нове вбрання. Зайшов, наприклад, у магазин, там за ширмою переодягнувся, зняв шкіряний костюм, загорнув його в папір і… залишив. На перший погляд вигадка може здатися правдоподібною. Але Бедржих Фієдлер не довів свою брехню до кінця — він сказав, ніби бачив свого сина в цьому вбранні ще у вівторок.

— Пан Фієдлер запевняє нас, що зустрів на вулиці свого сина саме в цьому одязі, — пояснив я. Приховувати це від Олсецької не було потреби. Цілком можливо, що Фієдлер скаже їй те саме. — Але він, напевно, помилився. Мабуть, побачив когось схожого на сина: Тим більше, що цей юнак не звернув на нього жодної уваги. Я прошу вас нічого не говорити йому про це. У нього зараз стільки клопоту, що просто не варто тривожити його.

— Клопіт нічого не змінить. Треба було як слід виховувати дитину. Недаремно кажуть: бережи честь змолоду. А тепер хто зна, чим усе це скінчиться.

— Ви в понеділок заходили до них? — поцікавився я.

— Атож, заходила.

— Скажіть, а ви не помітили в квартирі нічого незвичайного?

— Ні. Хіба тільки те, що вже не було вдома молодого пана. З ним це трапляється дуже рідко. У понеділок він здебільшого ніжиться в ліжку аж до обіду.

— Отже, ви гадаєте, що в ніч з неділі на понеділок він вдома не ночував?

— Цього я не знаю. Ліжко було розстелене. Вони ж самі ніколи не прибирають.

— О котрій годині ви прийшли до них?

— Десь о пів на одинадцяту. Від нас це далеченько. Ще з вулиці я побачила відчинені вікна.

— З цього ви зробили висновок, що там вже нікого немає?

— Ні.

— І я так думаю. Влітку приємно спати з розчиненими вікнами.

Олсецька розсміялась, наче я пожартував.

— Спробували б ви там поспати! І на хвилину очей би не заплющили! Хіба ви не знаєте, що будинок стоїть на перехресті? Тут тобі і трамваї, і машини, і мотоцикли — все, що завгодно. До того ж, перед самісінькими вікнами зупинка. Навіть уночі важко заснути. А в понеділок, пригадую, ремонтували трамвайну колію, і робітники галасували на всю вулицю. Їхня квартира на першому поверсі, то ж ви, очевидно, розумієте, як там весело жити. Звичайно, можна звикнути до всього. Коли пан Фієдлер повернувся з війни, він спершу не знаходив собі місця в тому пеклі. Молодий пан, правда, швидше звик. Отож там не сплять з відчиненими вікнами. До того ж, з вулиці летить стільки пилу і диму, що доводиться зачиняти обидві рами. Я б нізащо не згодилася там жити.

— Чому ж тоді були відчинені вікна? Вас це не здивувало?

— Здивувало?! О, я надто добре знаю звички холостяків! Просто на плиту збігло молоко. Пан Фієдлер пішов приймати ванну і забув про нього. Молоко виливалось потроху, вогонь у конфорці не згасав, і вся квартира наповнилася таким чадом, що нічим було дихати. Тому пан Фієдлер і розчинив вікна. Понад годину я чистила плиту.

Бедржих Фієдлер відчинив вікно десь о сьомій годині ранку. Значить, Арнольда вдома вже не було.

Я попрощався з пані Олсецькою і пішов провідати Бедржиха Фієдлера. Він мав бути дома, його попередили, щоб він далеко не заходив.

Дорогою я подзвонив з телефону-автомата в управління. Виявилось, що