Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

З подивом помітив, що пальці його тремтять. Але був задоволений розмовою. Виходить, не помилився, відшукуючи дошкульне місце. Можливо, таки пощастить повернути чоловіка на вірний шлях. Аж ось у довгому заплутаному ланцюгу його життя знайшлася ланка, яка свідчила, що й для лже-Жукова було щось святе й недоторканне. Вирішивши зникнути для всіх, хто раніше його знав, зробив це так, щоб про нього в сім'ї залишилася добра пам'ять, — а це вже щось означає!..

Після обіду валютник повернувся такий самий блідий, з тими ж хворобливими вогниками в очах. Вовченко подумав, що, мабуть, він і не з'їв свого скромного обіду, а хоч і їв, то навряд чи тямив, що саме.

Підполковник був недалекий від істини.

Багато разів побував лже-Жуков у тюремних камерах, на пересилках та етапах. Але завжди вмів пригасити в собі жадобу волі, забути, що за колючим дротом існує інше, справжнє життя. І чим більше звикав до цього свого, мовби ірреального існування в ув'язненні, до цього сурогату життя, тим легше було придушити у своїй покаліченій душі порив до волі.

Тепер Вовченко повернув йому болюче відчуття людського життя, яке протягом останніх років поступово мерхло в його душі, повернув той біль, який він давно навчився не відчувати. Так буває із хворим після операції, коли минає вплив анестезії…

Примусивши лже-Жукова згадати свою молодість, війну, покинутих колись дружину і сина, Вовченко ніби розсунув перед ним колючі паркани і дав дихнути вільним вітром. Від цього все то, що оточувало в'язня зараз, здалося нестерпно тяжким: і конвоїр, і грати на вікнах їдальні, і несмачна обідня юшка.

Але попереду було ще п'ять років тут, як п'ять століть. І щоб не збожеволіти, в'язень мусив на цей час забути про волю, пригасити в собі той біль, який викликав підполковник.

— А тепер дещо, мабуть, і запишемо, — сказав Вовченко, кладучи на стіл чистий папір й авторучку. — Так?

Валютник стояв серед кімнати, широко розставивши ноги, немов боксер на рингу, і мовчав.

— Сідайте, — показав Вовченко на стілець близько столу. — Ну, подумали? — спитав, коли лже-Жуков сів, щоправда, не на той стілець, на який показав підполковник, а подалі, немов так відчував себе безпечніше.

— А що думати! — стрепенувся валютник. — Що мені думати! За мене начальничок думає, — ще раз пробував він удати з себе байдужого.

— Гм, — посміхнувся Вовченко. Від його ока не сховалося, як жадібно чекає ув'язнений дальшої розмови. — Виходить, мені за вас і думати. Може, хочете, щоб і розповідав я за вас?

Він знову витяг з кишені маленьке фото, довго дивився на нього.

— На цій фотографії знято старшого сержанта Сергія Леонідовича Гармаша, — тихо промовив він, немов сам до себе. — Хочете поглянути? — звернувся раптом до співрозмовника і простяг через стіл фотографію.

Валютник тільки покосив на неї очима.

Всіма попередніми подіями був уже підготовлений до цього, зрозумів, що Вовченко розкрив його таємницю.

І після очної ставки із справжнім Жуковим, і сьогодні під час обіду в його пам'яті уривчасто зринали давні спогади.

«…Весна тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. Польовий аеродром. Свіжий вітер гуляє по дикому полю. Старший сержант Гармаш стоїть біля злітної смуги і розглядає розірвані кучеряві хмари… На душі ясно і легко. Війна перекотилася на чужі землі, і вже видно кінець їй. Учора довідався, що треба перегнати винищувача в Київ. Там його сім'я: дружина, синок. Звернувся з проханням до заступника командира полку майора Білоштана, щоб дозволили полетіти йому…»

— Що ж, доведеться, значить, і розповідати мені, — покірно погодився Вовченко. — Навесні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року Сергій Леонідович Гармаш служив у винищувальному полку… — почав він.

Спогади в'язня випереджали розповідь Вовченка.

«Перед вильотом до Гармаша підійшов майор Білоштан з невеличкою валізкою в руках.

«Старший сержант! Ось тобі бойове завдання: знайдеш у Києві мою дружину, віднесеш оцей подарунок. Тільки дивись, не виконаєш — не повертайся в полк», — пожартував заступник командира полку.

«Важкенька», — зауважив пілот, беручи валізку.

«Трофейний столовий набір: ножі, ложки, виделки».

«Либонь, на цілу сотню персон».

Майор скромно опустив очі й по-дружньому сказав:

«Однією із них і ти будеш… Нам після такої війни, якщо переживемо, і кликати треба не менше сотні».

— У березні Гармаш прилетів з фронту до Києва, — тим самим голосом, розмірено вів далі Вовченко. Аеродромний патруль перевірив багаж, який привіз із Пруссії старший сержант. У невеличкій валізці були коштовності…

«Тісна кімнатка аеродромної комендатури, старий канцелярський стіл і розкрита на ньому валізка майора. Витрушені з солдатських онуч золоті персні, браслети, медальйони, ланцюжки зловісно мерехтять у світлі хмарного дня…

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику!..»

«Падлюка! Мародер!» — стиснувши зуби просичав комендант і різким злим рухом зірвав з його плеча погон, потім — другий…»

— Під час війни не дуже панькалися, та й слідчий трапився з тих, які не люблять сушити собі голову чужою долею, і колишній старший сержант Гармаш одержав п'ятнадцять років… Я правильно розповідаю? — звернувся Вовченко до ув'язненого.

Валютник сидів ні живий ні мертвий. Думка, яка мучила його, відколи Вовченко почав говорити, — як оперативник все знає, — вже втратила своє значення. Цей чоловік здавався йому не звичайною людиною, а чаклуном, що кожним словом, кожним фактом придушував його волю, забирав з нього сили, робив слабким, покірним, беззахисним.

Колишньому сержантові залишалося тільки кивнути у відповідь. Але йому бракувало сил і це зробити. Він тільки відвів погляд убік.

У голові в'язня спліталися дивні асоціації. Київ тисяча дев'ятсот сорок п'ятого. Тоді кімната військової комендатури і капітан з червоною пов'язкою на руці, цього літа — кабінет начальника аеровокзалу й підполковник міліції. Тоді — не винний, цього разу — винуватий. Але так само: золото, крадені коштовності і майже ті самі слова, — сказані ним обидва рази:

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику».