Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зовсім несподівано для себе я спитав:
— Але кажуть, нібито ви можете простий метал перетворити на золото? Чому ви не забезпечите себе й не ощасливите єдиного свого друга Вендля?
Сонце перевалило через дах, квадратні солом'яні відблиски зіскочили зі стіни у вікно, бузково-сині тіні впали по кутках, і я виразно почув, як десь недалеко на Преображенці безтурботно-весело прогримів трамвайний дзвінок.
— Я, Парацельс, — великий маг і алхімік, і при бажанні вельмишановний добродій може легко розшукати людей, котрі на власні очі бачили, як я виймав з плавильної печі чисте золото, — і на обличчі Лижина раптом спалахом майнула миттєва лукава усмішка, я міг присягнутись, що жодного разу мені не довелося бачити таку лукаву, пустотливу усмішку у здорового Лижина. Та наступної ж миті на його обличчі знову затверділа сумовита маска, і перед моїми очима спливло, як з глибини вод, вислоносе суворе обличчя старого чоловіка на потрісканому темному портреті, що пливло в зелених димних хвилях. — Але господь сподобив мене великому знанню лікувальної хімії, і, коли я одержав у своєму тиглі ліки, які зцілили приречених на смерть людей, я зрозумів, що це знамення, бо ж крихта моїх ліків могла дати людству більше, ніж усе золото світу. І тоді я дав обітницю не оскверняти захланністю святе вогнище мудрості і милосердя.
Я дивився в обличчя Лижина, а він не помічав мене, і я з відчаєм думав, що Панафідін має слушність: про самого себе людина майже нічого не знає. Але ж про Лижина Панафідін теж нічого не знав — зовсім, аніскілечки, ніби дві ці істоти народилися в різних куточках нашого всесвіту й п е було в них жодної однакової клітинки, аж поки життя, яке знає витівки ще цікавіші, ніж машина часу й не потребує чудес дивовижного континуума, що змішує простір і час, паче карти в тасованій колоді, звело їх докупи, аби подружити, спаяти спільністю ідей, роботи, мріянь і врешті так підірвати цей союз, щоб відкинути їх знову в найвіддаленіші куточки світу.
— А як ви сюди потрапили? — спитав я Лижина.
І тут мені здалося, що вперше він завагався з відповіддю. Лоб його нахмурився, він смикав у задумі бороду, потім повільно, невпевнено сказав:
— Я вийшов зі свого дому на Платцлі, перейшов підвісним мостом через Зальцах, дійшов до Кайгассе і знепритомнів на вулиці. Прийшов до пам'яті я вже тут, в готелі «При білому коні»…
Прокинься, Лижин! Скинь полуду з очей, Лижин! Що з тобою діється? Постарайся, пригадай, ну, будь ласка, пригадай, як ми їхали з тобою на таксі через безлюдне, сонне місто, як ти сидів, згорбившись, у кутку машини, мовчки курив, а на Сокольницькій площі несподівано сказав: «Нас нівечить занедбаність і заклопотаність». І дім твій не на Платцлі, а в Трипрудному провулку, два довгих неоковирних корпуси, а в дворі грають на гітарі юнаки… Ні, не пам'ятає, нічого не пам'ятає зараз Лижин, далеко він звідси — чи можна піти з Трипрудного провулка ще далі, ніж на п'ятсот років?
— Мій розум, відчуття і душа бадьорі як ніколи. Але в мене немає сил рухатись. Ентелехія — таємна життєва сила, відкрита й затверджена мною, — нечутно покидає моє тіло.
Рипнули двері без ручки — трикутна шпарина, увійшов санітар і поставив на тумбочку склянку кефіру, накриту трьома квадратиками печива «Марія».
Невиразним, безсилим голосом сказав йому Лижин:
— Чому ви не принесли їжі для мого гостя?
Санітар вийшов з палати, нічого не відповівши, а я підвівся:
— Дякую вам, не турбуйтесь, я недавно обідав. Та мені вже й збиратися час. Смачного вам, а я піду, мабуть…
Лижин байдуже кивнув мені і, коли я підійшов до дверей, незворушно сказав:
— Щасливої вам дороги. А як вас звуть?
— Станіслав Тихонов, — відповів я, і від чекання дива сперло в грудях. Проте нічого не відбулося, він нічого не згадав, а тільки, дрімотно закриваючи очі, поворушив неслухняними губами:
— Приходьте ще, нам буде про що поговорити.
— Дякую. Чи можу я спитати, над чим ви працювали останнім часом?
Лижин спав сидячи. Сон напав на нього зненацька, неначе фокусник покрив його чорним мішком. Я підійшов до ліжка, обережно взяв хворого на руки, трохи підняв і поклав на подушку. Коли я нагнувся, щоб підіткнути ковдру, Лижин розплющив очі й ледь чутно промовив:
— Я створив ліки від страху…
— Чому ви не ходите у формі? — спитав мене Хлєбников.
Я знизав плечима:
— За характером моєї роботи мені часто невигідно афішувати рід моєї діяльності.
— Оце вже ви даремно! — категорично відрізав Хлєбников. — Ви явно недооцінюєте велике значення, неабияку силу форми. Будь-яка форма, ліврея — це важливий інструмент людського спілкування.
— У чому ж її така величезна сила? — спитав я з чемності, хоча вся ця розмова мені зовсім нецікава й мене дратувала душевна грубуватість Хлєбникова, який веде всі ці пустопорожні балачки, коли там — за дві стіни, в кінці коридора, за дверима без ручки з трикутною шпариною — лежить непритомний Лижин, змучений мандрівник, який втратив свій час і заблукав у маленькому просторі, назва якому — Земля.
— Так подумайте самі: приміром, молода дівчина — медична сестра — щодня роздягає незнайомих їй чоловіків, не соромлячись їхньої наготи і не бентежачи їх своєю участю. І все це завдяки своїй формі, яка зразу попереджає про її особливе становище…
Я глянув на його червоне наливне обличчя з пронизливими вузенькими очицями й подумав, що він неспроста теревенить про всю цю дурницю з формою.
— Ви хочете сказати, що у формі мені було б зручніше заглядати в чиїсь інтимні секрети, по бентежачи їхніх господарів?
— І не бентежачись самому, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.