Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Онисько свиснув, і зі старої хати вискочив зовсім юний хлопчик, що, вочевидь, був у козака у служках.

— Займися кіньми, — наказав Онисько й повів молодих людей у дім.

Нова хата мала дві кімнати, двері яких виходили у вузькі й довгі сіни, що простяглися на усю її довжину, і чимось була схожа на козацький курінь. Онисько провів гостей у ліву кімнату, простору й освітлену скіпочками, з великим столом і широкими лавами уздовж стін. На стінах безладно були розвішані шаблі й мушкети — очевидно, що тут жив сам хазяїн.

— Христю! — не дуже лагідно крикнув Онисько. — Іди-но сюди!

Невеликі двері у стіні, які не одразу й помітиш, відчинилися, і з’явилася Христина. Серце Марка забилося так часто, що бідний хлопець ледь стримався, щоби не притиснути руку до грудей. Зупинившись на порозі кімнати й навіть не глянувши на гостей, дівчина запитала:

— Чого тобі, батьку?

— Гості в нас. Збирай на стіл! — без особливих церемоній наказав дочці Онисько.

Лише тоді дівчина повернула в їхній бік обличчя. Жоден м’яз не ворухнувся на її красивому личку, жодний скороминущий спогад не мигнув у її очах. Христина тільки вишукано схилилася у привітальному поклоні. Тимофій, вірний своїй галантності, уклонився й поцілував ручку панночки, промовивши: «Щасливий знову бачити тебе, моя панно!»

— Ще б пак ти не був щасливим! Це ви, двоє пройдисвітів, зжерли тоді всю мою вечерю! — весело захихотів старий козак. Вочевидь, він чудово знав про їхній останній візит. — Шкода, що мене тоді вдома не було! Наступного дня поїхали б разом на полювання! Доню, подай нам спочатку горілки, а потім і вечерю неси. Та встигнеш ти їй поклонитися! — Онисько відтягнув Марка, який несміливо рушив до Христини. — Обійдеться вона без твого поклону. Ми ж свої люди, тож нічого церемонії розводити!

Онисько був надзвичайно радий гостям — наставала зима, тому відвідачі вкрай рідко заглядали до урочища, а поява двох молодих козаків внесла приємну різноманітність у нудний вечір.

Христина незворушно виставляла на стіл страви, немов не помічаючи гостей, і тільки коли поставила тарілку біля Марка, її вії затріпотіли так, що він це помітив. Це вселило в нього надію, що його хоч іноді згадували. А може, і не його! Можливо, Христині сподобався Тимофій? Адже його красень друг завжди і скрізь мав успіх!

Онисько вихвалявся багатим літнім уловом риби, який він засушив і вдало продав на ярмарку, розповідав нехитрі новини та із задоволенням пив горілку. Потім старий пустився у спогади про свою молодість. Однак слухав його лише Тимофій, тому що Марко раз у раз поглядав на маленькі дверцята, що вели до кімнатки Христини. Сама дівчина, накривши на стіл, пішла з батькової кімнати, вважаючи, що їй не місце в товаристві чоловіків.

— Христю, а подай нам ще горілки! Сам її курив! — похвалився Онисько. — Як вона вам? Гарна? Ще б пак! Таку добру горілку лише я роблю.

Увесь цей час старий батько уважно спостерігав за молоддю. Він пам’ятав, якою замисленою була дочка після літнього візиту двох козаків і як щораз, ледь зачувши тупіт копит, прислухалася й нишком дивилася у вікно. Онисько дуже любив Христину, але досадував, що такій молодій дівчині доводиться жити зі старим батьком у глухомані, хоча в душі був безмірно радий дочірній відданості. Проте насамперед Онисько прагнув бачити Христину щасливою, тому і здогадався: хтось із цих двох молодчиків підкорив горде серце його доньки. Лишень який із них — Красунчик чи Воловодченко? Узагалі-то, обох він поважав і з жодним із них не погидував би поріднитися, тільки от чи взаємні почуття когось із них до його дочки? Адже Ониськові хотілося, щоби вона пішла заміж за покликом серця, а не на його бажання.

Тимофій сидів замислений і на Христину не дивився. Отже — не він. Від хитрого і проникливого старого не приховалися погляди Марка в бік Христини. А коли хлопець провів поглядом дівчину, яка виходила зі жбаном для хмільного, старий Онисько нарешті все з’ясував і щиро зрадів. «Цікаво, а чи подобається моїй донечці Воловодченко?» — подумав він.

— Дірки на моїй дочці не протри, соколику! Вона ж бо не óбраз, щоби на неї дивитися так, як ти витріщаєшся, — вкрадливо сказав Онисько.

Марко насупився.

— Хіба я роблю щось ганебне чи образливе для панни Христини? — трохи запально запитав він. — Я відчуваю до неї глибоку повагу, а її врода...

— Дивися, синку, щоби вона тобі очі не видряпала, врода ця! — з єхидством промовив Онисько. — Дика вона, що твоя кішка. І горда. А взагалі, чого ти розсівся? Іди ліпше допоможи їй горілки набрати! А то вовтузитиметься там до ранку!

Марко вухам своїм не повірив, але старий козак весело йому підморгнув. Із радості він занадто поспішно піднявся й кинувся за Христиною, чим викликав у Ониська сміх.

— От вічно добрих козаків гарні дівки гублять! — сказав він, нареготівшись, Тимофієві. — Воловодченко завжди такий чинний, гордовитий був, а тут сидить ані живий, ані мертвий, мов на вугіллі розпеченому!

Тимофій лише усміхнувся — сказати у відповідь йому було нічого.

— А ти чого такий тихий, Красунчику? Щось це на тебе не схоже?

— Та втомився я в дорозі.

— А! Зрозуміло, — усміхнувся Онисько, хоча здогадався, що тут теж справа нечиста, мабуть, і у Красунчика завелася любка, але допитуватися не став.

— Ох, старію я, старію! — скрушно зітхнув Онисько. Згадалася йому і власна відчайдушна молодість, і перекірлива дружина — скільки вже років минуло відтоді, як він повінчався з нею, а вона так і не змогла його ані покохати, ані звикнути до нього! А начебто все це було тільки вчора. А тепер і діти в нього вже дорослі, і сам він,