Читати книгу - "Непрохані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він не сказав нічого. На кухні спалахнув гриль, перевернули бургери. Діти на тому кінці їдальні про щось сперечалися, так голосно й запекло, що можна було навіть повірити, що вони завтра не забудуть тієї сварки.
— Віллє,— сказав Фішер. — Я знаю, це важко, але…
— Ах знаєте? — Андерсон відвернувся від нас, рішуче і, можливо, назавжди. — Та ви гадки не маєте…
Не договоривши, він повісив голову.
Фішер скривився. Я не став порушувати тишу, дав Андерсону додумати ту думку, що заварилася в його голові, й відпустити її.
— Мого батька було убито, — нарешті промовив я.
Дивне відчуття — отак озвучити факт, який маячить десь на периферії свідомості увесь час, але сказати треба, бо більше ніхто не в курсі. Так, у цьому була дивина — і розрахунок. Проте коли існує людина, що мала право отримати зиск з цієї інформації, та людина — я.
Фішер вирячився на мене.
— Я не знав.
— Ти і не міг знати. Це сталося за кілька років після школи. Я був у коледжі.
— Хто його убив?
— Не знаю, — відповів я. Андерсон поїдав мене очима. — Ми так і не знайшли їх. Я був у коледжі, мама поїхала до сестри. Хтось вліз у будинок, батько пішов з’ясувати — він був не такою людиною, що ховатиметься. І його вбили — випадково, навмисне, не знаю — і пограбували дім. Взяли старий телевізор, відеомагнітофон, трохи коштовностей і вісімдесят доларів готівкою.
Фішер мав розгублений вигляд.
— Я не рівняю цю історію з твоєю втратою, — звернувся я до Андерсона. — Я тільки хочу сказати, що не можу повернути батька, і так само ти не можеш повернути своїх близьких. Хтось вдерся у твій дім, не маючи на те права, і забрав у них життя. Цей хтось не мав такого права. Питання в тому, що з цим тепер робити.
Десь хвилину Андерсон непорушно мовчав. Потім повністю повернувся до нас.
— А що я можу зробити? Копи вважають, що то був я.
— Розкажи нам щось, що могло б змінити їхню думку. Скажімо, про оцей чек, який ти отримав. На чверть мільйона доларів.
Очі Андерсона округлилися.
— Звідки ви знаєте?
Я кивнув на Фішера. Страшенно хотілося закурити. Ромова з Андерсоном навіяла на мене невимовний сум, і я більше не хотів, не міг з ним говорити.
— Я працюю зі спадком Джозефа Кренфілда, — почав пояснювати Фішер. — Я юрист. Ти був одним з небагатьох індивідуальних бенефіціарів, і я помітив, що чек не було переведено у готівку. Чому?
— Я не знав того Кренфілда, — відповів Андерсон. — Навіть не чув про нього. Й ось одного чудового ранку — цей ідіотський чек. Я гадки не мав, що з ним робити, куди подіти, що це взагалі. Втім, там був ще лист.
— Знаю, — кивнув Фішер. — То я його написав.
— І після тієї фігні ти ще чекав адекватної реакції?
— Що?
— Після отих умов на отримання грошей.
— Яких умов?
— Ти знаєш, яких, то ж ти писав.
— У листі, якого написав я, були винятково привітання з грошима і пояснення, звідки вони. Нічого більше. У заповіті не згадувалося жодних умов.
Андерсон недовірливо дивився на Фішера. На мить я і сам засумнівався, проте Фішер мав надто збентежений вигляд.
— Про що йшлося у листі? — спитав я.
На сірих щоках Андерсона проступив нездоровий рум’янець.
— Там було сказано, що отой Кренфілд передає мені гроші за умови, що я припиню свою роботу. Що гроші мої, тільки якщо припиню. А коли візьму гроші та продовжу працювати, будуть наслідки. І — між рядків — що краще б мені обрати гроші.
— Яку роботу? Викладання в університеті?
— Ні,— відповів Андерсон, і на мить здалося, що він зараз повністю замкнеться. — Приватний проект.
— Приватний? — перепитав Фішер. — Тобто таємний чи що?
— Так. Цілком таємний.
Я пригадав підвал будинку, дикий безлад у майстерні.
— То як же Кренфілд міг дізнатися про таємний проект?
— Гадки не маю. Я спілкувався про нього з кількома людьми в інтернеті, дещо приватно обговорював. Хіба що оті розмови до нього якось дійшли.
— І ти вирішив не брати грошей?
— Саме так.
— Ти комусь розповідав про це?
— Ні. Просто не носив чек до банку.
— Він і досі у тебе?
— Лишився в будинку.
Погляд Фішера був спрямований у простір. Здається, я знав, про що він думає. Він вважав, що займається спадком Кренфілда — принаймні, якоюсь частиною. Проте його лист до Андерсона підмінили, а за рахунком, з якого мали надійти гроші, стежили. Бо як інакше можна було дізнатися, що Андерсон відмовився від грошей — і три тижні тому відіслати до нього додому візитера?
— Як їм це вдалося? — спитав я. — Підмінити листа.
— Він проходив через офіси «Бернел і Літтон», — тихо озвався Фішер. — Мабуть, там і підмінили.
— Ви втратили все? — спитав я Андерсона. — Тобто в плані роботи, під час пожежі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.