Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

З дня на день кількість страйкуючих стрімко збільшувалась, а дії учасників спротиву ставали дедалі масштабнішими — детальний звіт про дні боротьби вмістив „Коммунист”[554].

Гетьманський уряд намагався будь-що придушити страйк, який охопивши практично всі залізниці, найважливіші залізничні вузли, паралізував сполучення в Україні[555]. Занепокоєння виявляло й командування окупаційних військ. 18 липня 1918р. міністр шляхів Б.Бутенко зажадав від залізничників негайно припинити страйк і приступити до роботи. Наступного дня Рада міністрів ухвалила відновити в Україні дію царського закону від 2 грудня 1905р. “Про тимчасові правила покарання за участь у страйку на підприємствах, які мають державне і народне значення”[556]. Цей законопроект передбачав можливість арешту страйкарів від 4 місяців до одного року і чотирьох місяців.

Активну допомогу уряду в придушенні страйку залізничників надавало німецьке та австро-угорське командування. 19 липня відбулася зустріч міністра шляхів з представниками окупаційного командування, де обговорювалися спільні дії щодо придушення страйку. Зокрема, начальник центрального австро-німецького залізничного управління запевнив міністра Б.Бутенка, що силою допоможе приборкати страйкуючих. Того ж дня спеціальним рішенням в межах залізничних установ та колективів були заборонені збори, передача по телеграфу закликів до страйку та організація й діяльність страйкових комітетів. Особи, які порушували ці настанови, підлягали арешту та висилці за межі України в адміністративному порядку. Адміністрації залізниць дозволялося звертатися за допомогою до командування окупаційних військ в Україні.

20 липня 1918 р. уряд прийняв рішення передати Правобережну (Південно-Західну) залізницю у підпорядкування військових комендантів, які отримали наказ силою примушувати залізничників працювати на транспорті. Зокрема, у Києві Державна Варта та німецькі підрозділи оточили Соломянку та інші передмістя, де жили залізничники. Всіх, хто працював на залізниці, затримували і змушували приступити до роботи. Аналогічні акції були проведені в Одесі та інших містах України. Тих, хто відмовлявся стати до роботи, заарештовували. По залізничних вузлах та станціях була розіслана телеграма Б.Бутенка з вимогою звільнити з роботи всіх страйкарів. Тих, кого силою змушували працювати, зараховували працюючими тимчасово. У страйкуючих, за наказом міністра, відбирали річні, сезонні й учнівські білети, а також книжки на отримання палива й продовольства. На всіх залізницях були створені спеціальні адміністративні комісії, які мали розглядати питання про відновлення учасників страйку на роботі[557].

Поряд з використанням репресивних заходів, гетьманський уряд вживав заходів, щоб заохотити залізничників до роботи. Для цього були виділені значні кошти. Тим, хто приступив до роботи, негайно виплачувалася заробітна плата та компенсація за березень і квітень 1918р… Їм також надавали можливість отримувати продовольство з інтендантських складів за заготівельними цінами. Такі дії керівництва Гетьманату сприяли тому, що певна частина страйкуючих приступила до роботи.

Однак на настрої страйкарів-залізничників, з іншого боку, справляли істотний вплив антиурядові партії та організації, передусім, ліворадикальні. Так, 19 липня 1918р. ЦК КП(б)У скликав загальні збори залізничників-комуністів. Для допомоги Центрострайкому та страйкомам на місцях було обрано Тимчасове організаційне залізничне бюро (Тимчасову організаційну комісію) при ЦК КП(б)У, яке отримало завдання здійснювати систематичне керівництво залізничним страйком[558]. Через кілька днів бюро встановило тісні контакти з Центрострайкомом, а також домоглося прийняття рішення продовжувати страйк до задоволення всіх вимог. Усіх хто самовільно став би до роботи, Центральний страйковий комітет оголошував ворогами народу. Для боротьби зі штрейкбрехерами та посилення морального впливу на помірковану частину страйкуючих більшовики та ліві есери почали створювати спеціальні групи. Зокрема, значну активність під час страйку виявила терористична група лівих есерів “Трибунал чорної руки”. Однією із форм терористичної діяльності стала організація диверсій та актів саботажу на залізницях. А в схвалюваних документах почастішали вимоги відновлення радянської влади в Україні[559].

Гетьманський уряд та командування окупаційних військ у відповідь на це посилили репресії проти членів страйкових комітетів та ліворадикальних політичних партій і організацій[560]. Їх кидали до концтаборів в Очакові та Брест-Литовську.

Волю робітників не змогли зламати широкомасштабні арешти, які хвилею прокотились по всіх без винятку губерніях України (лише в залізничному районі Солом'янки м. Києва на кінець липня було заарештовано понад 1800 робітників і членів їхніх сімей). Залізничники виявляли солідарність, надаючи допомогу в ті регіони, де було особливо скрутно, зривали спроби штрейкбрехерів розбити монолітний виступ. За прикладом залізничників у боротьбу швидко втягувались робітники інших галузей, у першу чергу металісти. Тільки у липні-серпні відбулось 11 страйків металістів[561].

Репресії тільки ще більше розпалювали трудящих, викликали додаткову напруженість. Чимало документів свідчать, що власті були дуже занепокоєні обстановкою, що мала тенденцію до загострення. Наприклад, одеський комендант повідомляв уряд: «Залізничний страйк триває і загрожує вилитись у збройне повстання. Місто неспокійне після вислання 500 робітників в Очаків для передачі їх польовому суду»[562].

Матеріальну, фінансову допомогу страйкарям надавали більшовицькі, радянські, профспілкові організації Росії[563], хоча це, звісно, порушувало «букву» Брестської угоди. Однак, використовуючи переважно профспілкові канали, страйкарям України з РСФРР було переправлено понад З млн. крб.[564]

Страйк залізничників охопив понад 200 тис. робітників і службовців[565]. Перевезення вантажів звелося до мінімуму. Ледве помітний рух на залізницях забезпечувався тільки спеціальними батальйонами окупантів та паровозними бригадами, терміново доставленими з Німеччини та Австро-Угорщини. Проте їхній роботі суттєво заважали постійні диверсії —руйнування мостів, підривання ешелонів, навмисні пошкодження потягів — і масовий саботаж обслуговуючого персоналу.

Розвиваючись паралельно з повстанським рухом, відвертаючи на себе військові сили окупантів, страйк залізничників водночас створював умови для розвитку селянської боротьби, яка, звичайно, мала значно менш організований характер і за інших обставин була б швидше придушена властями.

Однак військові зусилля режиму, посилення впливу угодовських елементів на залізничників, втома, виснаження страйкарів призвели до того, що вони врешті-решт змушені були в серпні повернутися на робочі місця, хоча деякі вогнища опору не згасали до середини вересня 1918 р.

Важливим ефектом страйку стало те, що, паралізувавши на тривалий час головні транспортні артерії, залізничники перешкодили вивезенню до Німеччини та Австро-Угорщини багатств України. Нарешті, за офіційними даними (які не враховують неконтрольованих перевезень крізь масу пунктів, де вантажі не реєструвалися, тощо), до центральних країн вдалося відправити лише 9 з 60 запланованих мільйонів пудів хліба[566]. Можна припустити, що приблизно такими були пропорції і щодо інших товарів та сировини. Здійснені за розрізненими даними архівів підрахунки дещо відрізняються в бік збільшення наведеної цифри[567]. Втім, лише фронтальне вивчення