Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Солдатенко В. Ф

УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУ ДОБУ

Рік 1917

ПЕРЕДМОВА

Історія революцій завжди привертала до себе підвищений суспільний інтерес. То цілком природно. Перериваючи періоди стабільності (більшої або меншої), неквапливого перебігу подій з їх дещо швидшими або повільнішими позитивними зрушеннями, удосконаленнями (реформами), а то й без них, рішуче долаючи стадії застоїв і, навіть регресу, революції приводили до зламу звичності, усталеності (принаймні, означали замах на них), ставали методом розв’язання назрілих суперечностей, проривами до нової сутності і невідомих до того форм буття, прискорювали біг часу, неначебто поспішаючи надолужити згаяне, недосягнуте на попередніх еволюційних, малоконфліктних етапах. Революції знаменували собою тріумф одних ідей і крах інших, виносили на суспільний гребінь невідомих до того діячів, зводили з політичного олімпу інших, виявлялися гігантськими сплесками емоцій, справжніми вибухами накопиченої енергії, масової активності, оберталися духовними злетами, водночас, супроводжуючись тяжкими випробуваннями, потрясіннями — трагедіями, жертвами.

То ж як не прагнути збагнути глибинну сутність революцій, їх детермінацію, розібратись у змісті процесів, що їх наповнюють, зробити належні висновки, вивести відповідні уроки?! Тоді зрозумілішою стане загальна логіка історичного поступу, закономірності суспільного розвитку. А в тому — запорука обгрунтованішого розв’язання нагальних завдань сьогодення, оптимальнішого вибору перспективних рішень і дій.

Природно, що в смислі, логіці, змісті революцій намагалися розібратися різні сили — від тих, кого вони виносили на гребінь суспільного життя, до тих, проти кого вони спрямовувалися. Через те ставлення до революцій завжди було найрізноманітнішим, спектр оцінок найсуперечливішим — аж до полярно-непримиренних. В одному таборі їх вважали “святами пригноблених”, “моментами істини”, в іншому ж — неприпустимим насильством над природно встановленими людськими стосунками, величезними злочинами, неспокутною виною безвідповідальних елементів і сил. Між цими взаємовиключними точками зору — безліч комбінацій-вибудов із відмінною питомою вагою позитивних і негативних складових. Подібна “розмитість” і “строкатість” повною мірою притаманна також фаховим підходам, де рефлексії з приводу здобутків і втрат (дійсних і, часом, вигаданих), як наслідку революцій, доповнюються, обґрунтовуються науковими аргументами (здебільшого з обов’язковими застереженнями, що саме останні лежать в основі теоретичних оцінок і конструкцій).

Коло тих, хто з різним ступенем компетентності береться судити з приводу щонайскладніших суспільних феноменів, не лише не звужується, а постійно розширюється. Відтак історіографія революцій за кількісними показниками посідає безсумнівно чільне місце в історичній літературі, що, однак, зовсім не гарантує відповідних якісних набутків, далеко не завжди знаменує наближення до жаданної істини.

Зазначене підтверджується дослідженнями, публікаціями про революційні роки в Україні — 1917–1920. Їх кількість значно перевершує доробок з будь-якої іншої вітчизняної проблеми, чи будь-якого періоду ХХ століття, а спрямування й характеристики настільки різновекторні й сутнісно суперечливі, що про скільки-небудь погоджену позицію можна лише мріяти. Виявляється й своєрідність, специфіка в історіографічному освоєнні над важливого відтинку української історії.

В часи домінування комуністичної ідеології радянські історики, за рідкісним винятком — і то лише в 20-ті роки, були єдині в підходах до загальної схеми процесів, що розвивалися на теренах Росії, в тому числі й України, в 1917–1920 роках. Їх осереддям, генеральним напрямком уявлялися дві послідовні революції — буржуазно-демократична (Лютнева) і пролетарська, соціалістична (Жовтнева). Здобутки останньої вдалося захистити в неймовірно кровопролитній збройній боротьбі (громадянській війні і протидії іноземним інтервенціям).

Те ж, що не “вписувалося” в таку достатньо однолінійну, загалом спрощену схему, вважалось не лише чимось другорядним, маловартісним, а ще й обов’язково кваліфікувалось як контрреволюційне, таке, що перешкоджало закономірному історичному поступу. Тому про Українську революцію, смисл і зміст якої неминуче входив у суперечність із запропонованими уявами, навіть не згадувалось. Мова йшла лише про боротьбу трудящих, очолюваних більшовиками, проти української буржуазної та дрібнобуржуазної націоналістичної контрреволюції.

Однак паралельно, впродовж довгих десятиліть у емігрантському зарубіжжі йшло осмислення процесів, що розвивалися в Україні в 1917–1920 роках як своєрідного, осібного феномена, найменованого національно-визвольною революцією. Його стрижнем було національне відродження, прорив нації до власної державності і соборності.

Несумісність, протилежність двох підходів поставали як нездоланні, антагоністичні. Боротьба між ними з роками набирала дедалі більшої гостроти, перетворюючись на органічну складову ідейно-політичного суперництва двох світів, долучаючи до теоретичних аргументів непритаманні науці елементи. Поле для взаємопорозуміння неухильно звужувалося, а прагнення будь-що довести свої переваги на полярних полюсах оберталося новими взаємними зрадами об’єктивності, продукувало наростання негативного компоненту в концепціях обох наукових напрямів.

Зі здобуттям Україною незалежності ситуація круто змінилася. Миттєво відкинута, як антинаукова, радянська історіографія вивільнила простір для оперативного поширення поглядів і праць наукових шкіл, що до того вважались ідейно ворожими, шкідливими. На зламі 80-х — 90-х років минулого століття розпочалося інтенсивне перевидання праць, що нагромадилися в діаспорному середовищі, вітчизняні науковці з ентузіазмом кинулися опановувати процесами 1917–1920 років під кутом зору національно-визвольної революції. Достатньо швидко в дослідницькому середовищі закріпився термін “Українська революція”, а з’ясуванню суспільного феномена підпорядковувалися десятки дисертацій, що переросли в сотні, численні монографії, величезна кількість наукових і публіцистичних статей. Витіснивши інші означення, 1917–1920 роки стали тотально іменувати добою Української революції (рідше національно-визвольних змагань). Саме так, за рідкісним винятком, визначається даний період у науковій літературі, в шкільних і вузівських програмах, відповідних підручниках. Що ж до соціальної революції, то вона виявилася практично виключеною з дослідницького поля. Розцінювана як чужорідна для українського інтересу, національно-державного відродження, вона стала кваліфікуватися лише протиприродним привнесенням насильницькими методами (іноземною агресією) на український грунт ворожої ідеології й політики.

Карколомна метаморфоза на нинішньому щаблі історіографічного розвитку породила непросту, проблемну ситуацію. Закономірно ставши самостійним, повноцінним об’єктом наукових досліджень, Українська революція в своїй абсолютизації доведена до зовсім невиправданого відриву від процесів, які не лише породили її як таку, стимулювали на різних стадіях розвитку, а й розвивалися у постійному органічному зв’язку, різній ступені впливу, домінування, протистояння, протиборства і т. ін.

В результаті відтворення відтинку часу вітчизняної історії, що відноситься до 1917–1920 років, привело до нового варіанту неадекватності щодо реального досвіду. Внутрішня логіка розвитку досліджень, пошуку істини, врешті наукове сумління зумовлюють спробу поєднання двох напрямів суспільного прогресу, що в історичній практиці були нерозривними: соціального і національного. Це може стати органічною складовою і вироблення нової наукової концепції історії України, процес обґрунтування якої видається далеким від завершення.

На сьогодні фахівці напрацювали не один варіант періодизації означеної доби. Зовсім не зневажаючи ними, орієнтуючись у їх безперечних позитивах, враховуючи й очевидні недоліки, найдоцільнішим і найпереконливішим, врешті найприйнятнішим видається найпростіший, однак найефективніший — хронологічний підхід до структурування пропонованої праці.

Навіть психологічно й за формою, не говорячи вже про смислове й змістовне навантаження, такий підхід дозволяє уникнути апріорного підпорядкування фактів,