Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Обіжник міністра праці від 29 червня 1918р. зобов’язував власників підприємств беззастережно виконувати договори особистого найму. Однак у ньому нічого не говорилося про колективні угоди, чим значно обмежувалися повноваження профспілкових комітетів. Всі трудові конфлікти між робітниками та власниками заводів і фабрик мали розглядатися в адміністративному порядку. Коли ж сторони не могли узгодити спірних питань, то справи могли вирішуватися в судовому порядку[548].

Нескладні конфлікти між власниками та працюючими мали розглядатися комісарами міністерства праці. Тривалий час законодавчою базою їхньої діяльності були закони Тимчасового уряду “Про примирчі інстанції” від 5 серпня 1917 р. та “Про охорону праці” від 22 червня того ж року. Тільки 7 вересня 1918 р., були чітко окреслені повноваження цих комісарів. Саме в цей день побачив світ обіжник міністра праці “Правила про розгляд справ між роботодавцями та робітниками”. До компетенції комісарів були віднесені всі суперечливі питання, пов’язані з договорами найму та умовами життя й праці на тому чи іншому підприємстві. Комісари не могли розглядати тільки питання страхування від нещасних випадків та відшкодування потерпілим[549].

У травні-липні 1918 р. Рада Міністрів та місцеві органи влади забороняли проведення форумів профспілок, які виступали за підписання з власниками підприємств колективних договорів. Зокрема, були заборонені крайовий з’їзд представників союзу робітників-металістів Донецько-Криворізького басейну, Всеукраїнський з’їзд професійних спілок робітників хімічної та скляної промисловості й інші.

Керівництво Української Держави прагнуло підвести під розв’язання суперечностей між робітниками та власниками підприємств відповідну правову основу. Тому 3 червня 1918 р. Мала Рада міністрів прийняла рішення створити при міністерстві праці “Комітет Труда”, який мав попередньо обговорювати законопроекти, що торкалися взаємин між підприємцями та працюючими. 15 липня П. Скоропадський затвердив спеціальний закон, який окреслював коло повноважень та визначив склад комітету.

У травні-червні 1918 р. погіршилося становище робітників Донбасу. Погана питна вода, спека й антисанітарні умови праці сприяли розвитку епідемічних захворювань. Та найбільші проблеми виникали з постачанням продовольства. Для жителів Донбасу потрібно було як мінімум 900 вагонів хліба щомісяця (з розрахунку один фунт на чоловіка в день). І якщо ця норма постійно порушувалася раніше, то з початком окупації, коли непорушним пріоритетом стали відправлення продовольства до Німеччини й Австро-Угорщини, про безперебійність постачання і стабільні ціни годі було й мріяти. Останні, у буквальному розумінні слова, галопували, різко ускладнюючи й без того злиденне животіння робітництва. Ситуація набрала перманентно-вибухонебезпечного характеру.

Постачання хлібних продуктів у Донбас стало предметом обговорення особливої комісії міністерства внутрішніх справ. Було вирішено направити в регіон значні запаси продовольчих товарів. Координувати ці питання мав спеціальний уповноважений міністерства продовольчих справ. Однак справі це зарадило мало.

Наступала продовольча криза. Особливо загрозливих масштабів вона набула в промислових центрах. «Найближчим часом загрожує повний голод», — телеграфували 29 травня 1918 р. в Міністерство внутрішніх справ із Херсона. «Постачання населення хлібом стає критичним», — повідомляли з Катеринослава в Міністерство продовольства. «Становище Слов'яносербського повіту і міста Луганська у зв'язку з повною відсутністю хліба катастрофічне, загрожує лихом; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На грунті голоду рудники і заводи закриті», — говорилося у телеграмі до Міністерства внутрішніх справ від 10 липня з Донбасу[550]. Мало чим відрізнялася ситуація в Києві та на Правобережжі в цілому, дедалі поширюючись і на села, де почастішали випадки голодних знепритомлень і навіть голодних смертей[551].

Особлива комісія, створена в липні 1918 р. при Міністерстві внутрішніх справ для вивчення продовольчої ситуації в Донбасі, змушена була констатувати: «У багатьох районах панує справжній голод… Робітники кидають своє останнє майно і геть усі тікають»[552].

Ще наприкінці травня загострилися стосунки міністра шляхів України Б.Бутенка з профспілками залізничників. На той час профспілковий рух залізничників розколовся за національною ознакою. Українців-залізничників об’єднувала в своїх рядах залізнична спілка, а представники інших національностей мали окремі профспілкові комітети. Зокрема, одним із найвпливовіших був головний комітет Південно-Західних залізниць. До нього входили росіяни, євреї, представники інших національностей. Співвідношення серед робітників-залізничників було не на користь українців. Тому залізнична спілка не мала великого авторитету та підтримки значної частини залізничників України.

14 червня 1918 р. зібралася рада (пленум) професійної спілки робітників та службовців Південно-Західних залізниць, яка ухвалила статут та прийняла рішення підготувати документи для офіційної реєстрації. Але її повноваження не визнав міністр шляхів, який вважав єдиною профспілковою організацією залізничну спілку. 26 червня статутні документи Головного комітету Південно-Західних залізниць були зареєстровані в Київському окружному суді, але гетьманський уряд опротестував це рішення. Тому профспілкові лідери почали закликати залізничників до страйку.

У травні-червні міністр шляхів Б.Бутенко санкціонував низку інших рішень, які викликали невдоволення залізничників. Перш за все, це торкалося правил про залишення за штатами залізниць лідерів профспілок. Міністерство виробило нові норми оплати праці, які не були узгоджені з профспілками. Приводом же до організованих виступів стало рішення міністерства праці зменшити на 50 крб. надбавки робітникам та службовцям до утримання, пов’язаного з дорожнечею. На ці дії міністерства головний комітет Південно-Західних залізниць висунув вимогу виплатити залізничникам різницю між реальною заробітною платою та нормами третього київського делегатського з’їзду за період з вересня 1917 р. по червень 1918 р. Уряд частково визнав ці вимоги і був готовий виплатити залізничникам різницю тільки за березень та квітень 1918 р. Однак це була досить значна сума: заборгованість лише за згадані два місяці становила 108,3 млн. крб. Тому, щоб не стимулювати інфляції, було ухвалено зарахувати недоплату на ощадні книжки залізничникам.

Все це, поряд з іншими причинами (загальне економічне становище, невдоволення діями офіційних властей, антиурядова агітація більшовиків, інших лівих сил) призвело до страйку залізничників. 15 липня 1918р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через день страйк підтримали робітники і службовці Одеської та Київської залізничних станцій. 18–20 липня до них приєдналися Катеринославський, Конотопський та Полтавські залізничні вузли. На підставі вимог, висунутих робітниками і службовцями на зборах, Центральний страйковий комітет опублікував таку програму вимог: “1. Негайне звільнення всіх залізничників, заарештованих за політичні переконання; 2. Негайна виплата готівкою всього належного залізничникам утримання по перше липня включно, а також різниці з вересня минулого року за нормами 3 Київського делегатського з’їзду; 3. Скасування розпорядження про зменшення надбавки на подорожчання життя, дальшу виплату її провадити за нормами 3 Київського делегатського з’їзду; 4. Негайне оголошення міністром по лінії про право залізничників України об’єднуватися в спілку, відновлення скасованих комітетів цієї спілки