Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Опорою Гетьманату в боротьбі з робітничим рухом були великі підприємці та старе чиновництво. Саме під їхнім тиском Павло Скоропадський затвердив 17 серпня внесення деяких доповнень до ухваленого Центральною Радою 25 січня 1918р. закону про 8-ми годинний робочий день. Згідно його положень, державним, приватним та відомчим підприємствам, за погодженням з міністром праці, надавалося право відступати від вимог згаданого закону як для цілих галузей промисловості, так і для окремих підприємств та верств робітників.

Будь-який диктаторський режим підпорядковує інтереси окремої людини державним або груповим інтересам. Не стало винятком і керівництво Української Держави. Однак надані крупним власникам (буржуазії) пільги не сприяли національно-державному будівництву, не вели до консолідації українського суспільства. Навпаки, дії гетьманського уряду зумовлювали невідворотність посилення напруги і поглиблення соціального розколу. У серпні 1918 р. тривалість робочого дня на промислових підприємствах була збільшена до 12 годин, викликавши нову хвилю невдоволення, обурення пролетарів.

***

Значною мірою антиселянською виявилася аграрна політика гетьманату.

У конституційних актах Української держави знайшли відбиття два головні положення аграрної програми гетьмана — відновлення приватної власності на землю та “прийняття мір по відчуженню земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів”[568]. Однак після приходу до влади П.Скоропадський зміг запровадити в життя лише перше положення цієї програми. Він мав враховувати позицію двох впливових сил, які допомогли йому прийти до влади. Німецьке командування та Союз хліборобів-власників були зацікавлені у збереженні великої земельної власності. Така позиція знайшла цілковиту підтримку й серед членів Ради міністрів, де переважали представники партії народної свободи. Активним прихильником цієї політики був також і міністр земельних справ В.Колокольцев. Поряд з цим, П.Скоропадський мав виконувати попередні умови, пункт шостий яких передбачав, що “в інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних зазначених у законі меж”[569].

Наприкінці травня 1918 р. гетьманський уряд ухвалив закон “Про право на врожай 1918 р. на території Української держави”, який став першим законодавчим актом Гетьманату з аграрного питання. Згідно з його статтями, право на врожай озимини, засіяної восени 1917р. власниками земель, належало їм же, незалежно від того, до чиїх рук перейшли земельні наділи. Друга стаття закону повністю співпадала з першим пунктом аналогічного наказу генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. Землі, засіяні весною 1918р. іншими особами чи орендарями, належали колишнім власникам. Зібраний врожай міг стати власністю орендарів за умови сплати податків за поточний рік, а також повернення власникові землі всіх витрат та внесення орендної плати. Врожай з нив оброблених і засіяних реманентом та насінням колишніх власників могли збирати лише останні незалежно від того, хто їх засіяв. У п’ятій статті йшлося про розв`язання спірних питань між землевласниками та селянами. Для цього у кожному повіті утворювалися спеціальні комісії. Голову призначав міністр земельних справ, а членів комісії — місцева організація земельних власників та сходи сільських громад — кожна по одному[570].

Прийняття цього законопроекту радо зустріло австро-німецьке командування та колишні поміщики. Однак значна частина українського селянства віднеслася до нього вороже. Гетьманський уряд не порахувався з тим, що земля революційним шляхом, хоч і хаотично, але вже перейшла в руки безземельного та малоземельного селянства. Тому для впорядкування аграрних відносин в Україні логічно б було шукати певного компромісу між поміщиками та селянами, а не підтримувати одну із сторін. Керівництво ж Української Держави взяло курс на захист інтересів поміщиків.

Впровадженню в життя цієї політики сприяло й створення в середині травня замість скасованих земельних комітетів тимчасових земельних комісій. На них покладалися такі обов’язки: повернути власникам їхні господарства; допомогти землевласникам у підрахунку їх втрат, а також спонукати населення до добровільної видачі розібраного майна; з’ясувати непорозуміння між ними та селянами за посіви на чужій, самовільно захопленій або одержаній за розпорядженням ліквідованих земельних комітетів поміщицькій землі.

27 травня 1918 р. керівництво Української Держави підтримало прохання Всеукраїнського делегатського з’їзду хліборобів-власників, за яким усі законопроекти щодо землекористування, лісового і сільського господарства мали розглядатися за безпосередньої участі їх представників. При Раді міністрів було створено Особливу раду з питань землекористування. Її склад мав визначити Союз хліборобів-власників.

Аграрну політику в державі формували два міністерства: продовольчих та земельних справ. Однак протягом травня 1918р. реальної роботи в міністерстві земельних справ, яке очолював В.Колокольцев, майже не велося. У міністра-русофіла дуже швидко загострилися стосунки з апаратом міністерства. Службовці виступили проти розпочатих гонінь на українських фахівців та переведення всієї документації на російську мову. Крім того, вони були проти основних положень закону “Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”. Наприкінці травня в міністерстві розпочався загальний страйк співробітників. Тільки завдяки особистому втручанню Павла Скоропадського сторонам вдалося досягти компромісу.

Наступним кроком формування гетьманської аграрної політики стало прийняття 14 червня 1918 р. закону “Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями”. Він надавав можливість продавати надільні землі без обмежень. Купувати їх могли Державний банк, земельні товариства та окремі фізичні особи. Банк міг скуповувати землі без обмежень, але придбати у нього земельні наділи мали право лише безземельні селяни. Окрема фізична чи юридична особа діставала дозвіл на сільськогосподарський маєток за умови, що її земельна власність в межах Української Держави не перевищувала 25 десятин. Четверта стаття названого закону визначала порядок придбання землі товариствами окремих приватних осіб. Вони не могли купувати землі більше тих розмірів, що дістали право придбати усі члени колективу, враховуючи право кожного володіти до 25 десятин. Наділи, які були куплені з перевищенням цієї норми, безплатно переходили державі[571].

Прийняття цього законопроекту обмежувало розміри землеволодіння в Українській державі. Однак його реальна дія передбачалася лише в майбутньому. Адже господарства менші 200 десятин не підлягали парцеляції (дробленню). Основний тягар щодо виконання закону мав лягти на Державний земельний банк. Реальне ж його заснування затягувалося, у червні міністерство земельних справ лише розпочало підготовку проекту статуту банку.

14 червня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ще один аграрний закон “Про право забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 року”, який мав сприяти розвитку цукрової промисловості України. Він був певним доповненням до закону від 27 травня. За ним врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи орендованих ними, незалежно від підстав посіву, оголошувався власністю відповідних цукроварень. Статті названого законопроекту визначали порядок оплати витрат тим, хто засіяв плантації цукрових буряків, та за обробіток і вартість насіння. Спірні питання мала визначити окрема комісія.

На зростання суспільної напруги