Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ти справді віриш, що я можу бути іншою? — спитала вона, дивлячись на Максима. — Чи це просто слова, щоб я заткнулась і вела вас до заводу?

Максим відставив кухоль, його очі звузились, але втома пом’якшила тон.

— Я вірю, що ти не дурна, — сказав він, спокійно, але твердо. — Інакше б не вижила. Але якщо ти далі гратимеш у свої ігри, то сама себе закопаєш. Твій вибір.

Герман хмикнув, його брова піднялась у знайомій іронії.

— Гарно сказано, Макс, — кинув він. — Але давай уже вирішимо, що з нею робити. Час іде, а Блукачі — не єдине, що тут гасає.

Кіра відчула, як її впевненість тріщить, ніби стара стіна під ударами. Слова Максима — про руйнування, про втрату людяності — зачепили щось глибоко всередині, і вперше за довгий час вона засумнівалась. Не в тому, що робила, а в тому, ким стала — і ким могла б бути. Її погляд опустився до зв’язаних рук, пальці стиснули мотузку, ніби шукаючи опору в знайомій реальності Пустоти.

Максим помітив, як вона занурилась у себе, і на мить відвів очі. Її сумніви були майже відчутними, але він знав — зараз не час копати глибше. У них була мета, і вона не чекала. Він потер скроню, втома гуділа в голові, і повернувся до Германа.

— Треба вирішити, як рухатись далі, — буркнув він, голос став твердішим, хоч хрипкість утоми не зникла. — Укладення союзу з кланами — наша ставка. Без цього нам кінець.

Герман кивнув, його погляд піднявся від догорілого багаття. Він кинув туди останній шматок дошки, полум’я ледь жевріло.

— Згоден, — відповів він сухо. — Якщо не об’єднаємо сили, нас розчавлять поодинці. Але підхід має бути чітким — знати, хто готовий слухати, а хто одразу в горло вчепиться.

Максим хмикнув, його пальці машинально крутнули ніж на столі.

— Точно, — сказав він. — Треба вирахувати, які клани вже вляпались у бійню з невідомим ворогом. Їх легше перетягнути — у них немає вибору. Якщо зберемо міцний альянс, може, й вистоїмо.

Кіра сиділа мовчки, її присутність у розмові здавалась зайвою, але вона слухала. Слова про союзи, клани, загрозу крутились у голові, і вона раптом відчула, що в цій грі може бути місце для неї — місце, якого вона ще не бачила. Вона ворухнулась на стільці, її голос різонув тишу.

— А що з тими, хто не захоче? — спитала вона, її тон був гострим, але з ноткою цікавості. — Думаєте, вони просто так віддадуть свої шматки Пустоти?

Максим повернувся до неї, його очі звузились, але втома пом’якшила різкість.

— Ти не в’їжджаєш, що на кону, — відрізав він. — Поки ви, бандити, рвете один одному горлянки за крихти, хтось більший хоче спалити нас усіх. Тому ти нам потрібна, Кіро. Тому я вичавлю з тебе все про Демонів. Вас це ще не дістало, але дістанеться.

Герман додав, його голос був холодним і практичним:

— Нам потрібна інформація по кланах. Хто що хоче, що може дати. Більшість ставитиме умови — і нам треба знати, які.

Максим глянув у вікно, де імла ковтала рейки. Його думки полетіли далі — до союзу, що міг би не просто врятувати їх, а переламати хаос Пустоти.

— Час проти нас, — буркнув він. — Кожен день, що ми тягнемо, — це шанс, який зникає.

Кіра відчула, як її сумніви почали танути, поступаючись чомусь новому. Ці двоє говорили не просто про виживання — про зміну. І вперше вона задумалась, чи не може це торкнутись і її. Вона нахилилась вперед, її зв’язані руки ледь здригнулись.

— Зачекай, — сказала вона, голос став тихішим, але наполегливим. — Я правильно зрозуміла? Ви хочете врятувати тих, хто навіть не знає, що їм загрожує?

Максим і Герман обмінялись поглядами. Максим примружився, намагаючись вловити, куди вона хилить.

— У цьому й суть, — відповів він, його тон став спокійнішим, але твердим. — Ми тягнемо цей альянс не тільки для себе. Є ті, хто в небезпеці, але сліпі до неї. Якщо не розкажемо, не об’єднаємо — усі ляжемо.

Кіра насупилась, обдумуючи. Її очі блиснули скептицизмом, але цікавість пробивалась крізь нього.

— І ви думаєте, що переконаєте їх? — спитала вона. — Що вони повірять чужакам, коли тут кожен сам за себе?

Герман хмикнув, його брова піднялась у знайомій іронії.

— Не просто, — визнав він. — Але якщо довести, що разом — єдиний шанс не здохнути, хтось зрозуміє. Ми не одного рятуємо, Кіро. Ми хочемо дати відсіч так, щоб усі, кому треба, вижили.

Кіра кивнула, її думки плутались, але щось у словах Германа й Максима чіпляло. Вони не були просто Сталкерами, що шукають поживу, — у них була мета, ризик заради інших. Вона глянула на Максима, здивування промайнуло в її очах.

— То в тебе все-таки є надія, — сказала вона тихо, майже з подивом. — Але ж ти сам знаєш, як важко тут когось переламати.

Максим відкинув ніж на стіл, його погляд став гострішим, але втома додала голосу хрипкості.

— Так, складно, — відповів він. — Але якщо не спробуємо, нас розмажуть по цих рейках. Разом у нас є шанс. Поодинці — лише чекати кінця.

Кіра відчула, як її внутрішні стіни тріщать. Їхні слова — про союз, про зміну — пробивали її цинізм, і вона задумалась: а що, як це її шанс вибрати щось більше? Максим помітив її зацікавленість і встав, підійшов ближче. Він сів на підлогу перед нею, схрестивши ноги, руки опустились на коліна. Його очі зустрілись із її — не з осудом, а з якоюсь буденною щирістю, що різала сильніше.