Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Я підняла погляд до вікна. Дощ ніби став важчим, і краплини тепер дзвеніли, мов тисячі дзвіночків. Здавалося, що за склом рухається якась примарна тінь, але це могли бути лише вкраплення дощу, що сповзали нерівними доріжками. Я знову втупилася в книгу, намагаючись відволіктися.

На черговій сторінці була казка про фей, які, коли плачуть, викликають дощ. “Вони живуть у кожній краплині, — читала я, — і шукають своїх загублених друзів”. Це звучало меланхолійно й трохи сумно. Я відчула, як невидимий холод охоплює мене.

— Пані Корделіє, ой, Корі, чаю не хочете? — Нола раптом зʼявилася у дверях із чашкою гарячого чаю. Вона була маленькою й майже безшумною, але її присутність завжди приносила затишок.

— Так, дякую. — відповіла я.

— Скоро буде готовий Місячний суп із травами, — защебетала Нола. — Я додала лісові гриби, ті, що вам сподобалися минулого разу.

Я вдячно кивнула й обережно взяла чашку. Аромат чаю огорнув мене теплом: сильний запах лимонного бергамоту змішався з м’яким відтінком чорного чаю, створюючи дивовижну гармонію. Я вдихнула цей знайомий аромат і, здається, на мить втратила зв’язок із теперішнім.

Спогади накотилися хвилею, яскраві й живі. Джейден. Я бачила його каро-зелені очі, які завжди дивилися на мене з такою щирістю. Я згадала той зимовий день, коли він забіг до ресторану, де я працювала. Його ніс почервонів від холоду, а в руках був пакунок із моїм улюбленим десертом, який він купив на святковому ярмарку.

«Що ти тут робиш у такий мороз?» — запитала я тоді, ставлячи перед ним чашку чаю з бергамотом.

«Хотів побачити тебе», — відповів він із тією ж теплою усмішкою, яка завжди розтоплювала мою втому після важкої зміни.»

Чай тоді був зовсім не такий, як цей. Напівсинтетичний, з пакетика, але навіть такий став частиною спогадів, які тепер боляче дряпали душу. Стільки часу минуло… Я завдала Джейдену болю, зникнувши без пояснень, і тепер думка про те, чи пробачить він мене, була нестерпною. Чи згадує він мене взагалі? Чи може я залишилася для нього лише туманним, болісним спогадом?

Я зробила ковток чаю, намагаючись придушити тяжкість у грудях. Але спогади не відступали.

— Я повернуся і спробую все виправити, — подумала я, опускаючи чашку.

Мої думки ковзнули до спальні, де під ліжком в темному кутку стояла маленька склянка зібраного пилку Нічної Гліцинії. Крихітні блискітки у ній нагадували зоряне небо, таке ж недосяжне і таємниче. Я зібрала його ще кілька ночей тому, під повним місяцем, обережно обходячи кущі в околицях Долини. Виявилося, що Гліцинія в теплиці Кассандра ще не дозріла, тож мені довелося пошукати її серед дикої природи.

Сльози Ірису лежали поруч під ліжком, їхній сріблястий блиск нагадував замерзлі краплини на вікнах. Кожна сльозинка зібрана за суворими правилами, які я вже знала напам’ять. Кожен мій крок і кожне рішення тепер мали лише одну мету — повернутися додому.

Наступні дні будуть вирішальними.

Я поставила чашку на стіл і знову глянула на трави. План уже був продуманий. Кассандр мав зайнятися крамницею, поки я «хворіла». Це дасть мені потрібний час для приготування зілля.

— Тільки б усе вдалося, — подумала я, стискаючи пальці в кулак. — Тільки б він нічого не запідозрив.

Кассандр, може з’явитися в найнесподіваніші моменти, і його здатність помічати дрібниці мене лякала. Але цього разу я мала бути на крок попереду.