Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

У найглибшій темряві спалахують

найяскравіші іскри, а в мовчанні ночі приховуються

найважливіші вибори.

Годинник показував третю ночі, коли я тихо спустилася сходами, обережно переступаючи ті сходинки, які зазвичай скрипіли. Будинок мовчав у темряві. Усе навколо здавалося застиглим і нерухомим. М'яке світло місяця ледь пробивалося крізь вузькі вікна коридору, відкидаючи тонкі сріблясті смуги на дерев’яні підлоги. Повітря пахло сном і легкими нотами лаванди — напевно, це Нола на ніч розставила трави.

Духи Лі та Нола, здається, ще спали, розчинившись у тіні. Їхня відсутність додавала ночі відчуття самотності, але також і певної свободи.

Я тихо вибігла з будинку через задній вхід, щільно зачинивши за собою двері. Ліхтарі на дорозі мерехтіли магічним вогнем, але, як тільки я проходила повз, вони гасли один за одним, ніби поступаючись перед ніччю.

Теплиця, що зазвичай здавалася живою, зараз виглядала сонною. Її скляний дах відбивав місячне світло, а рослини всередині, немов занурені в глибокий сон, трохи опустили свої листочки. У повітрі стояв легкий аромат вологої землі й свіжості.

Я обережно підійшла до квітів лораніса білосніжного. Їхні ніжні пелюстки з ледь помітним сріблястим відблиском були мовби зіткані зі світла. Вони були зовсім без запаху, що робило їх ще більш загадковими.

Я відчинила ящик і дістала ніж із кристальним лезом. Це був дивовижний інструмент: його лезо переливалося всіма відтінками блакитного й зеленого, а рукоятка мала витончене різьблення у формі квітів.

Обережно, тримаючи квітку лораніса пальцями в рукавичках, я піднесла її до флакона. Як тільки я злегка натиснула на пелюстки, з них виступило три прозорі краплі соку. Запах, який з’явився, був ніжним і теплим, мов перший ковток ранкового чаю.

— Готово, — прошепотіла я, закриваючи флакон.

Поскладавши всі інструменти на свої місця — як це любить Кассандр — я засунула флакон у кишеню й тихенько вийшла з теплиці. Листя Адіанту вже другий день сушиться в тіні лісового дуба, тож залишився останній складник — мухомор.

Дорога до Долини була освітлена місячним сяйвом і маленькими золотистими магічними кульками, які висіли на вуличних ліхтарях. Ніч видалася теплою й спокійною, хоч я згадала, як Кассандр неодноразово розповідав про предвісники Аларії, один з них був про ніч в Долині: Ніч третьої чверті місяця завжди неспокійна. У цей час природний магічний бар’єр у Долині слабшає. Там збираються здичавілі звірі, яких навіть магія не завжди може стримати.

Чаклун розповідав ще щось про дзеркало й світло свічки та про цвіттіння чорної мальви. Але я вже не пригадувала, предвісниками чого це є.

Я наблизилася до струмка й почула, як у кущах щось зашаруділо. Серце затріпотіло.

— Хто там? — прошепотіла я, крокуючи повільніше.

Звідти визирнула маленька мордочка лисеняти. Воно тремтіло, дивлячись на мене великими сумними очима. Я підійшла ближче й побачила мертву лисицю. Її морда застигла в жахливому виразі болю, хоч на тілі не було жодної видимої рани.

— Бідолашне, — прошепотіла я, обережно простягаючи руку до лисеняти. Воно заскулило, але, відчувши тепло, підійшло ближче.

Я взяла його на руки, вкладаючи маленьке тільце в кишеню свого худі. Лисеня тулилося до мене, ніби розуміючи, що я його не покину.

Притримуючи лисеня однією рукою, я повільно піднімалася кам’яними сходами. Крихітне створіння тремтіло від кожного мого руху, але не протестувало, тулячись ближче до моїх грудей. Над головою плавно кружляли різнобарвні метелики. Їхні крила виблискували, як шматочки кольорового скла, відкидаючи магічні відблиски на кам’яну дорогу.

Я пройшла через кам’яну арку, за якою мене зустріла арка веселки. Її кольори м’яко сяяли у світлі місяця, утворюючи дивний, трохи гіпнотичний ореол. Долина в цю пору виглядала, як казковий світ, де час не існує. Тут усе було магічним і незмінним: від сріблястих трав до таємничого мерехтіння повітря.

На алеї, де я вперше зустріла Роану й Гвен, росли ряди величезних мухоморів із яскраво-червоними шапочками, вкритими білими цятками. Зараз вони спокійно "спали", немов ніщо у світі не могло їх потурбувати. Їхня нерухомість була навіть трохи лячною, якщо згадати, як минулого разу вони похитувалися на вітрі, ніби живі.

Я присіла поруч із середнім за розміром грибом і дістала з кишені срібний ніж та порожню склянку. Світанок уже починав показувати свої золоті обриси на небосхилі, час підганяв мене.

Як тільки я нахилилася ближче, десятки чорних очей на шапочці гриба розплющилися. Вони заворушилися, немов оживаючи, й затремтіли:

— Хто розбудив нас? Хто розбудив нас? — пролунало хором, змушуючи мене здригнутися.

— Спокійно, — пробурмотіла я, стискаючи ніж у руці.

Один із грибів почав верещати так голосно, що в мене задеренчало у вухах. Потік лайок, який він вивергав, був настільки дивним і невідповідним для рослини, що я ледь не пирснула сміхом. Але зупинилася, адже будь-який необережний рух міг перешкодити моєму завданню.

— Досить, — шипіла я, обережно зрізаючи капелюшок. Згідно з рецептом, ніжка мала залишитися в землі.