Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Я так збентежилась, що не можу сказати, що тоді коїлось із моїм обличчям. Навіть у червоному світлі ліхтаря було видно, як я зашарілась. Голлі пирхнула й відійшла до дальшого краю вікна, де крізь отвір було видно садок під іншим кутом.

— Заспокойся, Люсі, — сказала вона. — Я розумію, що Локвуд тобі небайдужий. Тому й кажу тобі, що мій герой — не він.

— Боже милий! А хто ж тоді? Джордж?

Голлі знову засміялась, блиснувши на мене скоса очима, й відповіла:

— Гаразд, відкрию тобі свою таємницю. Ти повинна знати, що в світі трапляються найрізноманітніші варіанти... — вона зненацька замовкла, напружилась і прошепотіла: — Увага! Ми тут уже не самі.

Я притулилась лицем до найближчого отвору. У садку справді хтось був — через мур лізли розмиті темні постаті. Ось вони зіскочили на землю і попрямували повз яблуню до будинку, поступово розгортаючись у лінію.

Я тупнула ногою, подаючи сигнал друзям у підвалі. Тієї самої миті хтось із них — напевно, Локвуд, — коротко гукнув знизу. Ми з Голлі відійшли від вікон, ближче до столу, й, ставши пліч-о-пліч і дивлячись у різні боки, витягли рапіри й міцно взялися за руки.

Було дуже тихо.

І саме ця тиша була найгірша з усього. Серед такої тиші страшно навіть дихати. Я втупилась у кухонні двері, що вели в садок. Інші, внутрішні, двері були прочинені навстіж, і за ними було видно червонясте світло ліхтаря, що мерехтів у передпокої. У всьому будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу не було чути ані звуку. Я відчувала, як рука Голлі в моїй руці вкривається потом.

З кухонного ґанку долинули чиїсь кроки. У Голлі з горлянки вилетів тихенький зойк.

Унизу, в підвалі, гучно брязнуло скло. Я поглянула на Голлі, щоб зрозуміти, чи чула вона це все...

І цієї ж миті кімнату струснув шалений гуркіт. Крізь щілини між дошками, якими було забито двері в садок, я помітила сліпучо-білий спалах. Аж тут полум’я магнієвого вибуху згасло — спрацювала поставлена Локвудом пастка. Об кухонні двері зовні щось гупнуло, і якийсь чоловічий голос люто завив.

— Люсі! — щосили вчепилась у мою руку Голлі.

— Не бійся, — відповіла я. — Усе гаразд. Може, це злякає їх.

Проте пастка їх не злякала. Знову брязнуло скло — розбилось вікно, що виходило в садок, яке зсередини було забите дошками.

— Охороняй двері, Голлі! — наказала я, перейшла до цього вікна й штрикнула рапірою в найближчий отвір. Із-за вікна долинув болісний вереск, а потім хруснуло галуззя — той, кого дістав мій клинок, упав у кущі, які росли біля ґанку.

З підвалу долинув гучний нервовий свист — Локвуд кликав на допомогу. Ми з Голлі перезирнулись, і вона сказала:

— Іди. Я стримаю їх тут.

— Я ненадовго... — обізвалась я, вже тупотячи крученими сходами вниз і відчуваючи, як із кожною сходинкою падає температура. Мою шкіру ніби кололо голками, зуби цокотіли від несподіваного холоду. Біля моїх чобіт снувався зелений серпанок.

Примарний туман...

З-за лівої арки, з дальнього кінця будинку, я відчувала хвилі потойбічної енергії, чула брязкіт заліза й вереск, який не міг бути голосом живої істоти. Майнувши туди, я побачила Локвуда й Кіпса, які люто бились із величезною світлою постаттю. Постать була широка й розпливчаста. Вгорі в неї виднів якийсь виступ, що міг би правити за голову, а нижче — похилі плечі з довгастими виростами-руками. Все інше являло собою розмиту осяйну масу. Постать ширяла в повітрі над самісінькою підлогою й мерехтіла, наближаючись на нас. Коли Локвуд прохромив її рапірою, з постаті бризнула плазма, після чого рана вмить затяглась.

— Привіт, Люсі, — озирнувся до мене Локвуд, і його нарочито спокійний голос мені аж ніяк не сподобався. — Дякую, що прийшла. Тут, як бачиш, до нас завітав Безногий. Вони пробили діру в дверях і крізь неї закинули Джерело. Воно закотилось кудись до пральні. Можеш піти пошукати? У нас із Квілом зайняті руки.

— Підсмажте його магнієм, — порадила я й побокувала так, щоб проскочити повз привида. Кожен знає: до Безногого краще не підходити, щоб він не засмоктав тебе.

— Треба буде — підсмажимо. Просто я не хочу, щоб тут, у кімнаті, все залило плазмою. Тож пошукай там, гаразд? Це Джерело, напевно, десь поблизу, біля дверей.

Я дочекалась потрібного моменту й помчала до пральні. Мене аж обпекло холодом, а наступної миті я вже була на місці, біля задньої стіни підвалу. Тут громадилися дерев’яні тріски — частину наших укріплень було вже зруйновано. Крізь щілини було видно темні постаті, що намагались продертись усередину.

Я жбурнула каністру, щоб угамувати їх. Сріблясте світло залило підлогу, осяяло купу трісок, сміття, стару шкарпетку й пару леґінсів, що залишились тут після останнього прання. Нічого подібного до Джерела я не розгледіла. Наді мною снувався білий димок. На нашій барикаді танцювали язички полум’я. Хтось із нападників уже оговтався й тепер шалено цюкав сокирою.

— Ну, що там у тебе, Люсі? — зараз Локвудів голос уже був не такий спокійний. Безногий моторошно булькотів, а Кіпс зі страху зойкав.

Я не відповіла нічого. Увімкнувши ліхтарик, я взяла його в зуби, розстебнула кишеньку на робочому поясі й намацала там згорнуту срібну сітку. Так, сітка була напохваті, але де ж це кляте Джерело?! Та ще й ця сокира цюкає й цюкає в двері! Я стала навколішки й витягла шию, щоб зазирнути в щілину між стіною та пральною машиною. Побачила там якісь нитки, ґудзики...

Нарешті! Ось він, заокруглений шматочок кістки — уламок шийного хребця, визирає з-під машини. Поки я діставала його, тріснули останні дошки нашої барикади. В повітрі ще курився димок від магнію, а крізь щілину, пробиту в дверях, уже ліз присадкуватий кремезний чолов’яга. Еге ж, давненько я не бачила Джуліуса Вінкмена! Востаннє це було того дня, коли він у новенькому синьому костюмі слухав свій вирок у суді. Сьогодні він завітав до нас у чорному вбранні й тримав у руці шмат металевої рури, а я тим часом лежала на підлозі, засунувши руку під пральну машину. Так, часи змінились... Ми відразу впізнали одне одного.

В’язниця не зробила Вінкмена кволішим. Його вузлуваті руки й досі могли посперечатись із корабельними линвами, а груди й шия