Читати книгу - "Його жага, Альбіна Яблонська"

Камілла

— Привіт, — сказала я хлопчику. — Тебе звуть Роббі?

Він дивився на мене з трохи відкритим ротом. Не говорив жодного слова якийсь час. А потім раптом заплющив на секунду очі, розплющив їх. 

І сказав:

— Я знаю тебе. Я тебе бачив. Під деревом. Вночі. 

Я пригадувала всі інсайти, які траплялися зі мною останнім часом. Вони розпочалися в останній рік. Приблизно коли Роббі виповнилося три роки. З цього віку діти можуть застосовувати свої здібності. Вони ще не екстрасенси. Але з умінням осмислено говорити до них приходить навичка озвучувати видіння. Самі того не розуміючи до кінця, вони стають провидцями. А заразом мішенями для дитячих психологів. І навіть психіатрів. 

— Ти питав мене, чи я — це "вона"? Хто "вона"? Про кого ти казав тоді, малюче?

Він дивився на мене і мовчав. 

Не чекаючи на відповідь, я доторкнулася до нього руками. По плечах пробігло дивне тремтіння. Я заплющила очі і стала повторювати долонями силует його голови. Риси його дитячого обличчя. І з кожним таким торканням мені ставало все важче і важче залишатися об'єктивною. Усі ці лінії, вигини. Впадинки та дрібні нерівності вушок, носика, щічок. Все це… Давало мені дуже дивне посилання. Дуже дивну енергію. І я її відразу приймала, не вірячи рукам. Не вірячи відчуттям. 

Це було зовсім не те, що я очікувала побачити. Тут відбувалося щось дивне, невимовне. Не могла зрозуміти, що з цим робити та як назвати словами. 

— Ти — це вона? — повторив свої слова хлопчик. Якого я обіймала, притискала до грудей. А в самої котилися сльози по щоках. Я не розуміла, що з цим робити, як назвати, як пояснити. 

Що зі мною? Що з нами відбувається? Чому?

Дороті побачила мене і гукнула:

— Все гаразд?! Ви вже познайомилися, я бачу?!

Я насилу піднялася з підлоги, підійшла до неї. Взяла за плечі. Трохи заїкалася, обмовлялася, але поставила головне питання.

— Х… хто його батьки? 

Може, мої слова звучали надто голосно, щоб бути схожими на шепіт. Але Дороті моя настирливість не сподобалася. 

— Навіщо ви питаєте такі речі при Роббі? Ми ніколи про це не говоримо.

Ми спустилися вниз. Я не знаходила собі місця. Все ходила вітальнею від стіни до стіни, не брала до рота ані кави, ані печива. Дороті розповідала, як взяла малюка у притулку та дала йому ім'я, дала своє прізвище. Їй здавалося, що вона забезпечить хлопчика майбутнім у своїй дружній родині, а зрештою не знає тепер, що з ним робити. 

Він їх лякає, він каже моторошні речі. Він замкнутий, буває агресивним без причини. Не хоче грати з однолітками. Для відкритої та традиційної у всіх сенсах жінки з провінції така дитина була випробуванням. Він був тягарем. Був ганьбою.

— Ви не намагалися знайти інформацію про матір Роббі? Про його біологічну матір. Про неї хоч щось відомо?

— Це мені допоможе?

— Вам? — подивилась я на жінку, яка просто переживає за батька. — Вам, може, й ні. Але це допоможе Роббі. Йому потрібна та, що народила його. Він шукає вихід енергії. Йому потрібна підтримка, якої він не знаходить. 

— Але ж для цього я вас сюди й викликала, Камілло. Я думала, що ви з ним попрацюєте і...

— Я йому не матір. Це не мій син. Мій син загинув.

Я говорила це з такою завзятістю і навіть гнівом, ніби намагалася переконати у відомому факті саму себе. Насамперед себе, а не оточуючих. Насамперед себе саму. 

Він загинув. Дитина померла. Це не він. Цього не може бути. Неможливо, Камілло. Просто неможливо, треба викинути з голови. Перестань. Припини. 

ГОДІ!

— Боже, я не знала, що у вас загинула дитина… Мені дуже шкода. Я співчуваю. Давно це сталося?

— Чотири роки минуло. Але я ніяк не можу відійти. Досі. 

— Чотири роки… — видихнула Дороті. — Як і нашому Роббі. 

— Вибачте, мені зле. Треба вийти надвір і подихати повітрям. 

Голова паморочилася, все йшло шкереберть. Здавалося, що я ось-ось упаду від надлишку емоцій. Схопила пальто, рвонула до виходу, але щойно відчинила двері, то побачила копів. 

Через дорогу, навпроти будинку, був припаркований екіпаж поліцейських. І як тільки вони побачили мене, то двері відчинилися, з патрульної тачки вийшли троє озброєних чоловіків. Один із них — мій Джош. 

О боже. Тільки не це. Я не готова повернутись до нього. Тільки не тепер, не після всього побаченого та відчутого. Не хочу в цю клітку. 

— Ні! — крикнула я і вперлася спиною у двері з різдвяним вінком. — Ні, я не піду! Не повернусь!

Хотіла було вломитися назад, але між мною та трійкою офіцерів з'явився позашляховик. Він різко виринув з-за рогу, загальмував біля самої доріжки до будинку Дороті. І з вікна мені помахала рукою дівчина у темних окулярах.

— Хутко в машину! Бос наказав тебе доставити! Терміново!

Я без розмов сіла на заднє сидіння. Машина сіпнулася з місця і залишила поліцію ні з чим. Ще пара вилянь кварталами та виїзд із міста польовою дорогою — цього вистачило, щоб скинути копів з хвоста.

Мене везли до Марселя. А я сиділа як у маренні. І не могла припинити це робити.

Не могла перестати обмацувати своє обличчя. Торкати його так, як торкалася Роббі. Була моторошна дивина — я ніби відчувала ті самі грані, що й півгодини тому. У тому будинку. Торкаючись дитини, з якою не була знайома ніколи до цього дня. 

Що зі мною відбувається? Я божеволію?