Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Молоді люди пішли і місце залишилось пустим. Час був уже пізнім і нові відвідувачі не заходили.

 Вадим в несвідомому пориві взяв свій телефон і написав повідомлення. Чому? Підступна, нікчемна надія. Захотілося хоча б так «торкнутися» до неї. Минуло кілька хвилин і здавалося, що відповіді не буде, але екран засвітився: «А я за тобою ні». Яким сліпим він був. Він так її хотів, що і не помітив байдужості. «Це була помилка» - дзвеніла в голові її відповідь. Вадим, мов мазохіст, знову взяв телефон і написав: «Ти щаслива?»

 Повідомлення не доставилось.

 Гидке передчуття змією залізло в серце. Він спробував зателефонувати, але робот ввічливо повідомив, що абонент не може прийняти дзвінок. Вона вимкнула телефон. Вона не хоче мати з ним нічого спільного. Він огидний їй.

 Вадим довгі хвилини незворушно сидів, але несподівано краєм свідомості помітив на столі перед собою незрозумілі сліди крові. Галюцинації? Він перевів погляд в сторону і побачив розтиснутий на уламки стакан і долоню, всю в крові. Він важко підвівся з-за столу, взяв салфетку, замотав рани і пішов до бару, щоб розплатитися за пиво і розбитий стакан.

 Вадим безцільно ішов нічними вулицями Мюнхена. Душу рвало якесь незрозуміле гнітюче відчуття, що вивертало і роздирало на шматки – нудьга. Від нестерпності хотілося просто головою об стіну битися. Він знав, що подобається дівчатами і навіть дозволяв собі користуватися цим. Подобається та тільки не їй. Колись Каріна, тепер вона. Можливо його просто не можна любити?...

 Біль, потрібен біль. Нестерпно потрібно відчути біль. Він, наче божевільний, хотів вигнати з душі свій маленький осередок пекла.

 Він побачив, як неподалік стоять четверо молодих людей і про щось весело гомонять: троє хлопців і  дівчина. Один з хлопців обнімав дівчину за талію. У Вадим залишилася тільки одна, нав'язлива думка в голові. Він підійшов до молодих людей, вхопив дівчину за руку, потягнув до себе і грубо поцілував. Вона з криком вирвалася, а ошалілий хлопець закричав до нього:

-          Ей, придурок, ти що? Давно по морді не получав, - штовхнув Вадима в груди і агресивно подивився.

 Двоє інших хлопців явно були напоготові. Всі чекали, що Вадим вибачиться і піде своєю дорогою.

 Не пішов.

 Він тільки зло усміхнувся і довів ситуацію до бажаного для нього кінця:

-          Тобі що, важко сукою поділитися?

 Удар в обличчя не заставив себе чекати. Удар в живіт, який вибив усе повітря з легень. Він не робив ніяких захисних рухів, а удари сипалися уже від всіх трьох. Вадим тільки злорадно усміхався, плюючись кров’ю. Він лежав на землі, чекаючи кожного наступного удару, коли хлопці трохи заспокоїлись від криків і вмовлянь дівчини та, плюнувши собі під ноги, розвернулись і пішли геть.

 Вадим просто лежав на землі вдивляючись в чорне, як його душа, небо. Піднятися не було сил і не було бажання. Скільки часу минуло: кілька хвилин чи кілька годин – не знав, було байдуже, коли відчув як хтось інтенсивно, але обережно трусить його за руку. Він перевів свій німий погляд.

-          З вами все в порядку? Вам допомогти? – незнайома, молода дівчина схилилася над ним з турботливим виразом обличчя.

-          Все в порядку, - кинув Вадим і відвернувся.

-          Та ви весь побитий, - вигукнула дівчина, - ходіть зі мною. Я вам хоч рани промию.

 Дівчина наполегливо взялася піднімати його. Вадим застогнав, не бажаючи підніматись, але дівчина була настирлива і, очевидно, не збиралася кидати його напризволяще. Він нехотя, важко підвівся, спираючись на тендітне плече незнайомки.

 Вона завела його до якогось приміщення, судячи з вигляду, тату салон. Вона посадила його на крісло і взялася обережно промивати рани на обличчі і руках.

-          Вам би до лікарні і в поліцію. Хто ж вас так? – заговорила незнайомка.

-          Не потрібно. Я сам у всьому винен.

-          Як це так можна? – невгавала дівчина. – Не можливо так себе покалічити.

-          Я не хочу про це говорити, - різко відповів Вадим і, побачивши зніяковіння дівчини, примирливо додав, - Вибач. Дякую за допомогу і небайдужість.

 Дівчина посміхнулась і вже хотіла вернутись до свого заняття, але Вадим несподівано підвівся, щоб піти. Він не бачив потреби в її допомозі, але незнайомка заметушилась, не дозволяючи йому вийти.

-          Давайте я вже закінчу. Це не довго, - подивилась на нього благальним поглядом.

 Вадим важко видихнув, але сів.

-          Я сьогодні затрималась на роботі і от який «цікавий» вечір видався, - з ентузіазмом заговорила вона, намагаючись розрядити обстановку.

-          Ви тут працюєте? – з ввічливості запитав Вадим.

-          Так. Вечорами, а в день я web-дизайнер. Татуювання це моє хобі.

-          Тату це боляче? – несподівано для неї спитав Вадим з ледь вловимим інтересом.

-          По різному буває. В кожного свій больовий поріг, - стиснула плечима дівчина.

-          А можна зробити так, що буде боляче? – задавав дивні питання.

-          Нууу, в принципі, можна, - розтягуючи слова відповіла незнайомка.

-          Тоді зробиш мені тату? – вперше глянув їй прямо в очі.

 Дівчина зніяковіла від його погляду. Вона помітила і крізь синці неймовірну красу очей незнайомця.

 Незнайомка відвела погляд і впевненіше спитала:

-          Яке татуювання? Де? Коли?

-          Запропонуй щось і давай там, де найболючіше.

-          Тоді плече.

 Дівчина свідомо збрехала. Їй було його чомусь жаль і не хотілося умисно робити йому боляче, тому вона назвала найменш чутливе місце для тату.

-          Можеш приходити, коли все загоїться, - додала.

 Вадим піднявся, цього разу, з остаточним налаштуванням піти додому. Дівчина поспішила до стола неподалеку і взяла звідти візитку та вручила йому:

-          Зателефонуєш, бо я тут тільки вечорами і не кожного дня.

 Вадим кивнув і запхнув візитку з задню кишеню джинсів.