Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Цього разу я перша!

© Варвара Любомирова

Не збиралися цього робити, але вже робимо... Які можуть бути заборони? У нас? Хоч якісь? Нічого не працює. Ми вже голі на ліжку, самі не зрозуміли, як саме примудрилися. Коли Кір дивиться мені між ніг, я просто заплющую очі й відпускаю ситуацію.

Нічого жахливого не відбувається. Він сам цього хоче. Моя кров його не зупинить.

Бойка входить, з рикаючим стогоном утикається обличчям мені в шию і завмирає. Безконтрольно тремтить. Мене цей виразний момент, коли його, такого крутого й сильного, так відверто криє, як завжди, вражає в саме серце. І вже по моєму тілу несуться іскристі вібрації.

- Мені з тобою добре... - шепочу на емоціях.

Кір міцніше стискає мене, немов упіймати баланс намагається. Трошки боляче, але від цього не менш приємно. Терплю, порційно ковтаючи повітря. Зараз той найулюбленіший варіант - концентрат Бойки. 

- Блядь... Блядь... Блядь... - у хриплому голосі Кіра чується якесь здивування. Однак я не турбуюся. - Вибач, гаразд?

Суті вловити не можу, але видихаю:

- Гаразд.

Коли він подається назад, неусвідомо шиплю. Задихаюся, коли штовхається назад. Мукаю, бо стогнати не виходить. Проживаю шалену бурю різношерстих відчуттів. Вони розпирають зсередини. Дурманять. Підривають. Обличчя заливає сльозами, які я відчуваю досить умовно. У якийсь момент просто бачити припиняю.

- Вибач, - хрипить Бойка ще раз.

На четвертому розмашистому поштовху особливо сильно врізається в моє тіло і завмирає. Кінчає, розумію я з граду його стогонів, нестримного тремтіння і дикої хвилі пульсації всередині. Скрикую і попискую від надлишку відчуттів, якими він мене наповнює. Тільки зараз усвідомлюю, за що ж він так вибачався.

Трохи в шоці, звісно. Усередині все ще на максимум розхитано. Я не встигла отримати розрядку. Але найбільше дивує, що в Кирила миттю все вийшло.

- Так буває? - запитую, ледь він відсторонюється.

- Як?

- Так швидко.

Вловлюю збентеження, яке Бойка намагається замаскувати похмурим виразом обличчя.

- Кір? - сміюся несподівано.

І тут же обриваюся на повискування, коли він тягне з мене член.

- Дуже весело? - видихає сердито, мимохідь оглядаючи моє оголене тіло.

- Ну, трошки, - прикриваюся руками, хоч і розумію, як це нерозумно тепер.

- Трошки? - злиться сильніше. Але якось дуже мило це робить. Смиренно чекаю на тонну матюків. Не підводить. - Якщо що, у мене, блядь, усе в повному порядку. Не регулярно швидкострілю, сама знаєш. Уперше так... На хрін, через тебе ж! Не розумієш?

Ловлю його руками, не дозволяючи зійти з ліжка. Міцно обіймаю, заглядаючи в очі.

- Якщо що, я сміюся не тому, що ти так швидко... ну... - шепочу зніяковіло. Коли згадую, як саме він кінчав, вкриваюся мурашками. Нехай я не долетіла до фінішу, без того було дуже гаряче. Те, що Бойку так криє, приємніше за будь-який оргазм. - Не тому, - повторюю і для вірності мотаю головою. - Мені все одно було добре, - червонію, але старанно добираю слова. Кажу, не розриваючи зорового контакту. - Мені добре, коли тобі добре. Для мене це головне. Сміюся я, коли ти такий... Ну, злий напоказ.

- Не напоказ, - тисне він уперто. - Я реал дуже злий зараз.

Ніби я його не знаю!

- Окей. Доведи!

Сама не розумію, на що провокую. Поки Бойка не робить підсічку і не завалює мене назад на ліжко. Вклинюючись між ніг, нависає. Відчуваю, що знову збуджений. Подумки готуюся до вторгнення. Жадаю цього. Передчуваю. Тільки Кір раптом зволікає. Дивиться занадто довго. Райдужки практично немає, зіниці поглинає чорнота.

Що там у нього відбувається?

Я пливу і готова вибухнути.

- Залишайся в мене назавжди, - озвучує Бойка несподівано.

І щойно ці слова повисають у повітрі, одночасно з ними застигаємо. Витріщаємося одне одному в очі, постфактум усвідомлюючи всю вагу цього речення.

- У якому сенсі? - видихаю здавлено.

Може, я щось не так зрозуміла? Навіщо йому?

Бойку моє уточнення соромить. Настільки, що навіть вилиці червоніють. Дуже рідко з ним подібне трапляється. На моїй пам'яті кілька разів було.

- Ну, збирай, там, лахи і... - прочищає горло, бо голос сідає і хрипне. - Переїжджай до мене жити.

Сказати, що я вражена - це просто ні про що, чорт забирай! Якийсь час сліпо витріщаюся Кіру в очі, поки він вельми напружено чекає відповіді.

Я просто не розумію, якою має бути ця відповідь.

- Не хочу... Тобто, не можу, - плутаюся в словах, а не в бажаннях.

Бойка різко ловить ротом повітря, стискає щелепи і підкидає погляд кудись угору. Як я розумію, аби тільки не дивитися на мене. Мить, але в мене ніби зупиняється серце. Запускає його заново той самий погляд Кіра. Припечатуючи, він рветься мені в душу.