Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

— А чим цей поганий, а? — На всі очі дивлюся, як він безшумно заходиться у вдихах. Фігачить грудна клітка ніби дефібрилятор там у нього не видимий. — Усім зрозуміло все буде. Ти щойно сказала, що нікуди не дінешся. Ти брешеш знову чи що?

— Я не брешу, — піднімаю голос до максимальної позначки, але щоб половину вулиці не розбудити. — Я просто... Розумію, що тобі начхати, як там інші думають. Але наді мною ж потім усі будуть сміятися.

— Потім, — примружується знову, — що ще за потім? І хто це сміятися посміє?

— Потім, як ти поїдеш, Васю, — сміюся і сльозу змахую, — а я "нареченою" залишуся. Вічною. Та мені начхати на заміжжя, але... чому я маю дурепою себе виставляти?

Він завмирає, і знерухомленість ця мені знайома. Як тоді на парковці, коли він повторював... Коли виявив, що мене....

— Алісо, — гнівно ніздрі в нього розходяться, — а ну йди сюди. Сюди повзи. Зараз же.

Я й справді повзу, бо страшно стає за нього. З ним щось трапилося. Я вже навчилася Кулака як книгу читати. Тут коїться щось мені незрозуміле.

— Ти мене з міста знову плануєш викинути? — басить він такими низами, що звуки ледве в слова складаються. — Знову?

— З чого ти взагалі все це береш!

Замість рук, він мене за коліна хапає і тримає, як за два набалдашники. Впертий дурний дик!

— Так чого тобі нареченою залишатися? Куди "поїхати" мене зібралася?

— Ти розумієш, що ти кажеш? Люди одружуються потім, після того як оголошують когось «нареченими».

Його щире збентеження мене відправляє в інший вимір. Що, що тут відбувається! Що він несе! Наречена, виставиш із міста! Від образи в мене кожен атом розплющує і, здається, що я в просторі все місто займаю.

— І що? Чого люди одружуються?

— Не знаю! Бо разом хочуть бути. Якщо треба разом їм бути.

Ну все, я розлютилася. Ненавиджу! Я не хочу бути злюкою. Нехай він буде!

— Так у чому проблема, я не в'їжджаю тут. Ти ж нікуди не дінешся, ти сама сказала. Що потрібно буде для того, щоб одружитися?

Дивлюся в нього. Останній потяг ментального поїзда в моїх мізках до перону доходить. У тумані, звісно, ще вагон, як й усі мої думки.

Кулак реально не в'їжджає.

Може, навіть, і не думає знущатися.

Він не розуміє, як це все працює.

У нього обмежена соціальна адаптація. У чомусь чудово розбирається, а в чомусь взагалі по нулях. Особливо коли до людей справа доходить.

Вася знову заговорює, коли я продовжую мовчати й очей із нього не зводжу. Тільки тепер менш упевнено вимовляє:

— Що мені робити треба буде, якщо одружимося? Я зроблю.

Долонями я намагаюся заспокоїти хід його легень, але звісно, відчуваю тільки достобіса м'язів і кісток під долонею. Він втикає на мої руки, а потім на мене.

— Нічого робити не треба, — тихо кажу. — Васю, нам не обов'язково... одружуватися, ти розумієш? Не потрібно... від безвиході. Давай зрозуміємо, чому ми з тобою просто зустрічатися не можемо?

Забирає долоні мої і мене смикає на себе. Я з ліжка не впаду, бо він мене тримає. Але якщо відпустить.... Я на колінах майже повисла в повітрі між його ніг і перекладиною.

— Тому що зустрічання ці незрозумілі якісь. Нечіткі. Не подобається мені. Незрозуміло всім навколо буде.

— Але ти ж... ти ж зазвичай не хвилюєшся про те, що інші думають? лепечу я.

— Зазвичай, зазвичай. А це незазвичай. І дурнем мене більше не виставляй, як домовлялися. Щоб я все першим знав. Ще до того, як проблема виникає.

Пан Решака пальці мені починає масажувати. А тепер і в обличчя тицяє. Ну точно дик.

Я йому казала, як він подобається сильно, а Кулак мені — ні слова. Який би нетямущий не був, має ж доїхати, що я теж хочу приємне почути.

Пещу його губи у відповідь, а він мене взагалі на себе закидає, і ще злегка угору підкидає. Я тепер мало не вища за нього, і мої губи самі собою в усмішці розтягуються.

— Ух який ти чіткий, Кулаков. Усе порішав.

— Та я вже не знаю,— хрипить у мене, і поцілунками все глибше і глибше заштовхується. — Я з тобою взагалі тільки одне знаю.

— Що я — твоя? — шепочу.

— Що моя і що своє нікому не віддам. Ні за що. Вигризаю все і навіть якщо... якщо не знаю, що робити далі.

Хочу подивитися на нього, розгледіти, але він голову не піднімає, зализуючи мене. А потім на ліжко нас валить.

Пізно вранці прокидаюся на самоті й бурчу собі під ніс про диких кабанів, що не спромоглися розбудити.

У телефоні якийсь рух. Коли з ванної повертаюся, хаотично кидаюся від чатів у всіх додатках до браузера.

Десятки людей, навіть ті, з якими двісті років не спілкувалася, всі як один запитують мене "як справи" тощо.

Що за нісенітниця?

Кидаюся до новинних стрічок браузера.

А на головних сторінках регіональних видань наша фотографія з Кулаковим.

Підлога під ногами плавиться.

Бо це коли ми з Будинку Культури йшли в Готель. Вася тільки повернувся після погоні за Загродським.

На зображенні в мене синець на обличчі, а Кулак, із побитими в кров руками, мене за лікоть за собою тягне.

Крупним планом наша похмурість і виснаженість. Вася — злющий на фотографії.

Відкриваю головний новинний чат столиці у Телеграмі, а там ми, в закріпленому повідомленні:

"УДАР КОРОЛІВСЬКОГО КУЛАКА ДЛЯ ЕЛІТНОЇ АКТИВІСТКИ АЛІСИ ЧЕРНИШЕВСЬКОЇ"