Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Обіймаю його, але обхопити вшир або хоча б по кривій таке тіло не вийде.

Він на ліжку сидить, дивиться перед собою. Відсторонено, як тоді після нашого вечора у фруктовому саду, коли роздягнув мене й завис.

— Сталося щось? Ти не захворів?

Лоб мацаю, і той гарячий. Але й усе інше теж жаром віддає на дотик.

Кулак сам не свій сьогодні. Як би вивідати й усе зрозуміти.

— Я тобі хто? —  він раптом відмирає і плечима до мене розвертається. Махина, а не чоловік.

— Як хто? — сміюся. — Ти чого?

— Хто я тобі? — спалахує і злиться. — Ти мене за кого маєш?

Звідки це все взялося? Я поруч сідаю, ноги звісивши, але все одно ще намагаюся обійняти.

— Ти мені... партнер, напевно.

— Чого? — кривиться він. — Що таке ще. Як партнер по траху чи що?

Закипаю я-то закипаю, від похабщини, але виду не подаю. Щось мені зовсім його очі не подобаються. Загублені, хворобливі. Ніби реально грипом захворів.

— Вася, нагадую, що коли я тебе запитала те саме, ти відфутболив відповідь і сказав, що після розмови вирішимо, хто ти мені. Потім нічого ти не вирішив.

Він дивиться в мене без реакції. Збирається йти курити за кілька хвилин, натягнувши тільки штани.

Зітхнувши, я натягую безрозмірну футболку і тупаю за ним.

На дровах біля порослі Кулак саджає мене на коліно.

— Хочеш затягнутися? — сигарету простягає.

— Давай, тільки один раз.

Повертаю назад, і він мене на нозі гойдає. Точніше, нога сама по собі ходить вперед-назад, ну а я на ній просто опинилася у цей час.

— Хочу знати, що трапилося-то? — твердо запитую. — Чому ти засмучений типу? У мене навіть здогадок немає.

Він дим випускає, і свій ніс смикає.

Місяць за хмарами ховається, зірки тільки подекуди зніяковіло визирають проблисками.

— Типу типу типу. Я повторювати, видно, до посиніння маю. Трахарем тобі не буду. І навіть хлопцем теж. Хоч це й краще за трахаря. Але хлопець теж не котить. Я в дитячий садок не граю, зустрічання якісь.

Я ледь розум не втрачаю, в пошуках що ж сказати. Як це все логічно зрозуміти?

— Чому зустрічання якісь? Невже це погано? — обережно цікавлюся. — Чим шкідливий такий тип стосунків?

— Я з ні з ким ніколи не заводив стосунків цих.

Як я й думала. Йому не потрібні стосунки, і нічого дивного немає. Ні до сентиментів, ні до соціального схвалення він не схильний. Зітхаю.

Але трахарем його столична Величність теж бути не хоче.

У горлі все здавлює, звісно. Не потрібна я йому особливо. Завоював і завалив, цьому й радіє. Моя, моя. Угу.

— Ти послідовно ситуацію для себе обміркуй, цей розклад, і мені скажеш потім.

Доходжу до своєї прибудови дуже швидко, бо в приміщенні якось себе завжди захищено почуваєш. Перед нашою вітальнею-спальнею уже навалена купа речей, бо Вася забрав з офісу прострочені проекти.

Плюхаюся на ліжко, а впертий кабан уже слідом прийшов. Злий та розгублений дик.

На мій жаль, я знаходжу кабанів дуже милими тваринами.

Як і буйволів.

Вася зазвичай швидко з одного в іншого трансформується.

— Що ще за розклади? Ти сама відповідай, хто я тобі, зрозуміла?

Все ж так добре було останнім часом! Не хочу сваритися. Ненавиджу з усіма, кого знаю, псувати стосунки, а з Васею це вже стає нестерпно.

— Пам'ятаєш, я тобі сказала, що так добре ніколи мені не було? Пам'ятаєш?

Він, як іскра на посуху, спалахує.

— Дурепу вимкни, як можу не пам'ятати.

— А ти не груби, — заводжуся я. — Розмовляй нормально. Я тут подумала і зрозуміла. Це тому що ти мені подобаєшся. Дуже сильно подобаєшся, — ковтаю нервово, але клубок із горла нікуди не дівається.

Кулак одразу ж наближається, але я перелажу на інший бік ліжка. Мене й протягом віднести може.

Він очі люто примружує і кулаком б'є себе по нозі.

— Сильно подобаюся — це заява. А чому хлопцем тоді не називаєш?

— Ти щойно сказав, що хлопцем бути не хочеш! От і розкладай сам, що тобі треба.

— Ти тон свій, Алісо, вгамуй, а то подумаю, що ти мені тут командуєш.

Хочу злитися на нього, але не можу. Вовком дивиться, але вовком збентеженим і нещасним. Що це з ним сьогодні?

У ліжку поводився на межі, я й досі відійти не в змозі. Заводить чи не заводить це мене, тут неважливо. З того божевіллія в мене по шкірі прямо його вразливість розлилася. Ніби буквально пошкоджений він і з рани кров тече.

— Васю, — напівголосно заводжу, — не хочу лаятися. Хочеш, зробимо як ти скажеш. Ти тільки говори, я все що завгодно зроблю, щоб не допустити цих чвар.

Прищур послаблює, але погляд безперервно чіпкою хваткою утримує.

Мені залишається чекати. Серце моє не погоджується, тугою забиває всі судини з кожним ударом і мало не виє на місяць у вікні.

— Що завгодно зробиш? Прямо що завгодно.

— Угу, — киваю.

Ногами перебираю і сідаю зручніше. Він витріщається на мене, хижо і якось замучено. Господи, що за день. Що сталося.

— Трахарем не буду і хлопчиною якимось же. Ти — моя, ти пам'ятаєш? Я застовпив тебе.

— Звичайно, твоя, — веселюся я і похитую головою, зітхаючи, — не сумнівайся. Куди я подінуся?

Кулак нишпорить поглядом і по мені, і по кімнаті. Немов шукає якусь відповідь.

— Кажи всім, що ми разом реально. Що наречена моя. А я наречений твій. Як офіційно, заміжня скоро будеш. Тільки без фокусів твоїх — говори так, щоб усім усе було зрозуміло.

Мабуть, добрих три хвилини втуплюю очі в чоловіка, що не хоче стосунків, але хоче, щоб усі думали, що в нас одруження на носі.

Я ніби була готова до багато чого, але...

Мандраж скручує сонячне сплетіння, і по руках тремором котиться. Так погано почуваєшся, коли не їла дуже довго й організм стрес видає як сейсмічний бум.

Щоб тобі зрозуміло стало. Що біда в м'ясній хатинці твоїй.

— Добре, — видавлюю абияк. — Але інших варіантів немає?