Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

попри зловмисні намагання Сервантеса довести протилежне — а Санчо не бачив того, що він, як сам хвалився, нібито бачив у небесних сферах, подорожуючи верхи на Цурпаляку, він усе це вигадав, брешучи або з метою наслідувати свого пана, або для того, щоб подолати свій страх. Не всім нам дано втішатися видіннями, а ще меншою мірою ми спроможні вірити в них і своєю вірою робити їх справжніми.

Нам треба остерігатися таких Санчо, які, вдаючи, ніби вони захищають і підтримують ілюзію та видіння, насправді захищають брехню й комедіантство. Коли вам розповідають про брехуна, який є творцем своїх брехень, категорично скажіть, що такого не може бути. Мистецтво не може й не повинне сприяти утворенню брехні; мистецтво — найвища істина, яка створюється силою віри. Жоден брехун не може бути поетом. Поезія — вічна й плідна, як і видіння; брехня — безплідна, як мул, і триває не довше, ніж тане сніг.

І можна тільки захоплюватися незрівнянною великодушністю Дон Кіхота, який, хоч і був переконаний у тому, що бачив те, що бачив у печері Монтесіноса, і ще більше переконаний, що Санчо не бачив того, що він, за його словами, бачив у небесних сферах, обмежився тільки тим, що сказав йому: «Коли ти хочеш, щоб люди тобі вірили, повір же й мені…» Це надзвичайно християнський спосіб виходити зі скрути й розвінчувати брехунів, які, міряючи всіх інших на власний копил, вважають донкіхотівські видіння обманом! А проте, існує непомильна межа, яка відокремлює брехню від видіння.

Дон Кіхот опустився у глибини печери Монтесіноса, сповнений мужності та відваги, не звертаючи уваги на Санчо, який намагався відмовити свого пана від цього наміру і на чиї вмовляння він відповідав лише словами: «Стули губу й мовчи!» — і, не слухаючи провідника, безстрашно спустився вниз, а от Санчо зіп’явся верхи на Цурпаляка, тремтячи від страху і зі слізьми на очах, і зіп’явся він на дерев’яного коня всупереч власній волі. Але якщо доблесть — мати видінь, то боягузливий страх — батько брехні. Той, хто починає якусь справу з хоробрим серцем і вірячи у свій тріумф або не думаючи про можливість поразки, бачить видіння, але не вигадує брехень, а хто боїться невдалого кінця, хто неспроможний спокійно сприйняти невдачу, той, чий намір забарвлений ницою пристрастю самолюбства, хто боїться не досягти поставленої мети, той вигадує брехні, щоб у такий спосіб відвернути поразку, і неспроможний бачити видіння.

А що в нашій країні і країні Дон Кіхота та Санчо душі перебувають у полоні морального боягузтва, і люди сахаються від можливих невдач та бояться потрапити в кумедне становище, то маємо безліч брехень і, на жаль, дуже мало тих, хто спроможний бачити видіння. Брехуни задушили візіонерів. І ми ніколи не зможемо навчитися бачити видіння, що втішають і підбадьорюють, і здобувати з них радість, поки не навчимося не боятися кумедного і спокійно сприймати те, що дурні або люди з боязким серцем вважають нас божевільними, або вередливими, або пихатими; і поки не зрозуміємо, що, коли ти залишаєшся сам-один, це не означає, що ти зазнав поразки, в чому намагаються переконати нас йолопи; і поки не навчимося братися за ту чи ту справу без розрахунку на неодмінний тріумф. Дон Кіхот, коли опустився в печеру, не думав про те, як він із неї вийде і чи взагалі зможе вибратися з неї, і тому бачив там, у печері, видіння. А Санчо, коли мчав супроти власної волі та з зав’язаними очима на Цурпаляку, думав лише про те, чи пощастить йому вибратися живим і здоровим із цієї авантюри, в яку він потрапив, виконуючи свої обов’язки джури, і тому він не зміг потім утриматися від брехні.

І тут ми бачимо другу різницю між Дон Кіхотом і Санчо, і вона полягає в тому, що Дон Кіхот опустився в печеру з доброї волі, і ніхто його до цього не примушував, і ніхто туди не посилав, хоч він і мав усі підстави відчути жах перед таким подвигом, задля здійснення якого йому довелося відхилитися від свого шляху; а Санчо сів верхи на Цурпаляка тому, що до цього його примусив дук, пригрозивши, що інакше не дасть йому врядування над обіцяним островом. Дон Кіхот дозволив, аби його опустили в глибінь печери тільки тому, що прагнув здобути прихильність своєї Дульсінеї, якої він ніколи не зміг би здобути, якби зупинявся перед хай там якими небезпеками або труднощами, а Санчо зіп’явся верхи на Цурпаляка лише тому, що йому хотілося одержати під своє правління острів. І саме зі шляхетної безкорисливості намірів кабальєро народилася його доблесть, а з його доблесті — ті видіння, якими він утішався, а з ницої корисливості зброєносця народився його страх, а зі страху — ті брехні, яких він навигадував. Дон Кіхот не шукав для себе ніякого губернаторства, він хотів лише показати силу, якою його наснажила Дульсінея, і домогтися, щоби люди визнали велич його поривань, а Санчо не прагнув ні до якої слави, він хотів лише здобути врядування над островом. І тому Дон Кіхот доблесно втішався видіннями, а Санчо боягузливо вигадував брехні.

Зацікавленість, хоч би якою вона була й хоч би чим прикривалася: любов’ю до слави, прагненням до багатства, до високих посад, до почестей, бажанням здобути якісь переваги на цьому світі чи тимчасові оплески, бажанням піднятися на високий щабель чиновницької драбини, одержати те, що нам обіцяють за реальні або ілюзорні послуги, або за лестощі чи обіцянки, — така зацікавленість породжує моральне боягузтво, а моральне боягузтво народжує не менше брехень, аніж кролиця кроленят, тоді як безкорисливість, відсутність жодних прагнень, окрім як до Дульсінеї, і вміння чекати, коли люди визнають тебе вірним її слугою та улюбленцем, наповнює нас доблестю, а доблесть дарує нам видіння. Отже, озброймося донкіхотівськими видіннями, і нехай вони нас захищають від санчопансівських брехень.

Розділ XLIV

Про те, як Санчо Панса виряджався на губернаторство, та про дивну пригоду, що приключилася Дон Кіхотові в замку

Після цих подій Санчо Панса вирушив правити своїм островом, спершу одержавши настанови від свого пана, і «як поїхав Санчо, Дон Кіхот одразу зажурився» — його історія залишила нам спогад про цю глибоку зажуру. І як йому було не зажуритися, якщо Санчо був представником усього людства для нього, і в особі Санчо він любив усіх людей? Як він міг не зажуритися, якщо Санчо був його повірником і тією єдиною людиною, що вислухала його