Читати книгу - "Донька пастора"

— Я тут думала, до якої б то церкви вам краще ходити, — сказала тоді директорка. — Я так розумію, ви виховувалися в англіканстві, так?

— Так, — підтвердила Дороті.

— Гм, що ж. Ніяк не вирішу. У нас є англіканська церква Святого Юрія, і є ще баптистська капличка, куди я ходжу. Більшість наших батьків нонконформісти, і я не певна, чи вони схвалять вчительку-англіканку. З батьками ніколи не завадить зайва обережність. Два роки тому вони так переполошились, коли виявилося, що моя тодішня вчителька була римо-католичкою, ви тільки уявіть собі! Звісно, вона це приховувала як тільки могла, але врешті-решт відкрилася правда, і троє батьків забрали своїх дівчаток зі школи. Само собою, того ж таки дня я виставила її за двері.

Дороті мовчала.

— Та все ж, — продовжувала місіс Кріві, — у нас є троє учениць-англіканок, але я не певна, що віросповідання можна трохи підправити. Тож, думаю, варто ризикнути і ходити до Святого Юрія. Але будьте обережні. Я чула, що у церкві Святого Юрія прийнято багато кланятися, стояти на колінах, хреститися й тому подібне. Двоє з наших батьків — плімутські брати, і їх інфаркт вхопить, якщо вони почують, що ви там хрестилися. Тож давайте без цього, гаразд?

— Гаразд, — сказала Дороті.

— І під час служби, замість ловити ґав, дивіться краще навсібіч. Може, вгледите де серед пастви малих дівчаток, яких можна було б до нас залучити. Як побачите таких, біжіть опісля до священника і з’ясуйте їхні імена та адреси.

Отож Дороті ходила до Святого Юрія. Ця церква була на щабель «вищою» за Святого Ательстана; стільці замість лав, і вікарій (його звали містер Гор-Вільямс) у звичайні дні, окрім свят, носив просту сутану й комжу. Що ж до самих богослужінь, вони були ідентичні тим, які правилися у Кнайп-Гілл, тож Дороті не треба було навіть зосереджуватися, щоб створювати видимість участі у службі, поки її думки витали деінде.

До Дороті так і не повернулася віра. Ба більше, для неї вже нічого не означала сама ідея поклоніння Богові; її віра померла, остаточно й безповоротно. Дивна це річ — втрата віри, така сама дивна, як і сама віра. Тут немає місця логіці, це радше схоже на зміну клімату у вашій голові. Та хоч сама церковна служба для Дороті більше не була такою важливою, як раніше, вона не шкодувала про час, проведений у церкві. Навпаки, вона з нетерпінням чекала на ці кілька годин спокою, і не лише тому, що недільний ранок означав короткочасний відпочинок від пильного ока місіс Кріві та її прискіпувань. Церковна атмосфера діяла на Дороті заспокійливо й цілюще. Вона відчувала, що в усьому тому, що відбувається в церкві, попри всю абсурдність та показовість, є щось, що важко описати, щось достойне й духовно принадне, щось, що нелегко знайти у зовнішньому світі. Дороті здавалося, що, навіть якщо твоя віра мертва, краще все ж ходити до церкви, ніж бути без неї; краще дотримуватися давніх традицій, аніж пуститися берега й дрейфувати морем свободи. Вона чудово усвідомлювала, що більше ніколи не зможе щиро молитися; але також знала, що до кінця життя мусить дотримуватися релігійних обрядів, на яких виховувалася. Це єдине, що їй залишилося від колишньої віри, — ніби кістяк, що не давав її життю остаточно розвалитися.

Та поки що вона не надто задумувалася над втратою віри і чим це може для неї обернутися у майбутньому. Вона була надто заклопотана тим, щоб просто вижити, витерпіти до кінця цього злощасного триместру і не втратити здорового глузду. Бо що ближче було до закінчення навчання, то важче Дороті було тримати клас під контролем. Вона почувалася геть вичавленою. Учениці поводилися просто жахливо, а той факт, що колись Дороті їм подобалася, здавалося, лише підігрівав їхню жорстокість. Дороті обманула їх. Спочатку вдавала із себе нормальну, та насправді була такою ж старою мегерою, як і решта вчителів: усе мордувала їх і мордувала тими нестерпними переписуваннями і ладна була відірвати голову за малесеньку чорнильну плямку. Дороті кілька разів помічала, що вони уважно розглядають її, з безжальною, жорстокою прискіпливістю, на яку здатні лише діти. Колись вони вважали її гарненькою, але тепер для них вона була потворною, старою і худющою. Дороті й справді помітно схудла, відколи потрапила до «Рінгвуд-хаус». Тепер дівчата її ненавиділи — так само, як ненавиділи усіх попередніх вчителів.

Іноді вони навмисне її цькували. Старші й розумніші дівчата доволі точно оцінили ситуацію: Міллі цілком залежала від милості старої Кріві, і якщо у класі було надто шумно стара Кріві карала Міллі. Тож часом вони галасували й шуміли просто для того, щоб подивитися на обличчя Міллі, коли примчить стара Кріві й почне на неї репетувати. Були дні, коли Дороті вдавалося тримати себе в руках і вона пробачала ученицям усі їхні витівки, бо чудово розуміла, що вони бунтують проти остогидлої монотонної роботи. Але траплялися й інші дні, коли її нерви були натягнуті, немов струни, і здавалося, готові були от-от обірватися; тоді, дивлячись на два десятки тупих маленьких облич, які глузливо шкірилися до неї, вона ненавиділа їх. Діти такі сліпі, такі егоїстичні, такі безжальні! Вони не розуміють, що доводять тебе до відчаю своїми витівками, а якби й розуміли, то діймали б іще більше. Хай би як ти старався, хай би яким янгольським терпінням тебе наділила природа, але якщо твоя роль полягає в тому, щоб допікати їм нудною й остогидлою роботою, вони тебе за це ненавидітимуть, і їм навіть на думку не спаде, що, можливо, у цьому немає твоєї вини. Якими правдивими (якщо ви самі, звісно, не вчитель у школі) видаються ці так часто цитовані рядки:

Під пильним оком вчителів

Втрачати кращі дні даремно

Ніхто з дітей би не волів[87]...

От тільки якщо вам самим доводиться бути цим «пильним оком», ви усвідомлюєте, що у кожної медалі є дві сторони.

Настав останній тиждень, а з ним і фарс під назвою «екзамени». Система, як пояснила місіс Кріві, дуже проста. Спочатку муштруєте дітей на, скажімо, кількох задачках, аж поки не будете певні, що