Читати книгу - "Донька пастора"

Уроки зробилися настільки нудними, що найяскравішою подією тижня стала так звана «лекція з хімії» містера Бута у четвер по обіді. Це був занехаяний п’ятдесятирічний чоловік з довгими вислими вусами кольору коров’ячого гною і п’яним тремором у руках. Колись містер Бут вчителював у поважній приватній школі, але сьогодні все, на що він був здатний, це підзаробити грошей на життя хронічного п’яниці, читаючи лекції за два шилінги і шість пенсів. Самі лекції були несусвітньою дурнею. Навіть у дні розквіту містера Бута не можна було назвати особливо талановитим лектором, але тепер, коли він уже переніс перший напад білої гарячки і жив у постійному страху другого, всі знання з хімії, які він колись мав, вивітрилися у нього з голови. Він стояв перед класом, тремтячи як осиковий листок, і повторював те саме знову і знову, тим часом марно намагаючись пригадати, що ж там мало йти далі. «Пам’ятайте, дівчатка, — повчально казав він своїм хриплим голосом, — хімічних елементів є дев’яносто три, дев’яносто три, дев’яносто три елементи... ви ж усі знаєте, що таке хімічний елемент, правда?., так от, їх дев’яносто три... запам’ятайте це число, дівчатка... дев’яносто три...» Аж Дороті (вона мусила бути присутньою у класі під час лекцій з хімії, бо місіс Кріві вважала, що «не личить» залишати дівчаток наодинці з чоловіком) сама вже палала від сорому. Усі лекції починалися з дев’яносто трьох елементів і просувалися не набагато далі. Згадувався також «дуже цікавий експеримент, який я вам покажу наступного тижня, дівчатка... дуже цікавий, самі побачите... наступного тижня точно... дуже цікавий невеличкий експеримент», який, звісно, так ніколи і не проводився. У містера Бута не було жодних хімічних приладів, та й руки у нього так тремтіли, що він навіть не втримав би колби, навіть якби вона у нього була. Під час його лекцій учениці впадали у стан апатичного ступору, але навіть це було приємним різноманіттям порівняно з остобісілими вправами з каліграфії.

Після батьківського візиту ставлення дівчаток до Дороті змінилося. Звісно, сталося це не за один день. Їм подобалася «Міллі», й вони сподівалися, що, помордувавши їх день-другий каліграфією та «комерційною арифметикою», вона повернеться до чогось цікавого. Але каліграфія та арифметика залишалися на своїх позиціях, і репутація Дороті як вчительки, чиї уроки були цікавими і яка не давала ляпасів, не щипала й не крутила вух, поволі руйнувалася. Ба більше, незабаром стали відомі деталі «макбетівської» історії. Діти не все до кінця збагнули, зрозуміли тільки те, що Міллі у чомусь провинилася — у чому саме, вони до пуття не знали — й отримала «прочухана» від директорки. Це принизило її в їхніх очах. З дітьми, навіть тими, які вам симпатизують, неможливо впоратися, якщо не зберегти свого дорослого авторитету; варто цьому авторитету дати тріщину, і вас почнуть зневажати навіть найдобріші учні.

Отож учениці почали бешкетувати нормальним, традиційним способом. До цього Дороті доводилося мати справу лише з поодинокими нападами лінощів, перешіптуваннями під час уроку та вибухами ідіотичного сміху; тепер же вона зіткнулася зі злобою та обманом. Діти бунтували проти монотонної рутини. Вони швидко забули короткі перші тижні, коли Міллі видавалася непоганою і сама школа навіть стала цілком терпимою. Тепер же школа була такою самою нудною, як і раніше, такою, як і мала бути, — місцем, куди, невиспаний, йдеш позіхати й збавляти час, щипаючи сусідку чи намагаючись вивести вчительку із себе, і з якого вискакуєш з радісними вигуками, як тільки закінчиться останній урок. Іноді дівчата супилися й лили сльози, іноді сперечалися з властивою лише дітям наполегливістю, яка будь-кого може довести до істерики: «Чому ми мусимо це робити? Чому всі мусять вчитися читати і писати?» і так далі, аж доки Дороті не нависала над ними й не погрожувала побити, якщо вони не заспокояться. Дороті ставала страшенно дратівливою; це дивувало й шокувало її, але вона нічого не могла із собою вдіяти. Щоранку вона присягалася собі: «Сьогодні я триматиму себе в руках», і щоранку, з гнітючою регулярністю, втрачала над собою контроль; найчастіше це траплялося близько пів на дванадцяту, коли діти ставали просто нестерпними. Ніщо у світі так не дратує, як необхідність приструнювати неслухняних дітлахів. Дороті знала, що рано чи пізно вони настільки виведуть її із себе, що вона підніме на них руку, їй здавалося чимось непростимим вдарити дитину, але зрештою майже всі вчителі скочуються до цього. Щоб змусити дівчат працювати, Дороті мала буквально не спускати з них очей. Як тільки вона відверталася, класом починали літати кульки з промокального паперу. А проте за такої жорсткої муштри оцінки з каліграфії та комерційної арифметики і справді дещо поліпшилися. Батьки, поза сумнівом, були задоволені.

Останні тижні триместру були просто нестерпними. Дороті майже два тижні сиділа без грошей, бо місіс Кріві сказала, що чекає на оплату від декількох батьків, а тому поки що не має змоги заплатити їй за триместр. Отож Дороті не могла поповнювати свої запаси шоколаду, який бодай трохи підживлював її. Постійне недоїдання зробило її в’ялою та апатичною. Ранки ніби наливалися свинцем, коли кожна хвилина здавалася годиною, очі мимоволі прикипали до стрілок годинника, а на душі робилося тоскно, варто було подумати, що після цього нудного безрадісного уроку почнеться ще один, так само нудний і безрадісний, а потім ще один і ще, і так до безкінечності. Найгірше було, коли діти починали галасувати, і Дороті доводилося напружувати всі й без того виснажені сили, щоб бодай якось зберегти порядок. А за стіною, звісно, чатувала місіс Кріві, завжди підслуховуючи, будь-якої миті готова, рвучко відчинивши двері, увірватися до кімнати з криком: «Це що за шум?! Що тут відбувається?!» і погрозою звільнення в очах.

Дороті ніби прокинулася зі сну й нарешті чітко побачила усі жалюгідні реалії життя в домі місіс Кріві. Прісна їжа, холод, ванна лише раз на тиждень — в очі раптом впало те, на що вона ще кілька тижнів тому не звертала уваги. До того ж Дороті почала відчувати гостру самотність, яку досі притлумлювало радісне піднесення від роботи. Їй не писали ні батько, ні містер Ворбертон, і за два місяці у Саутбриджі вона так ні з ким і не потоваришувала. В її становищі взагалі важко заводити друзів, а якщо ви ще й жінка, то практично неможливо. У неї не було ні грошей, ні власного дому, і за межами школи їй навіть не було де подітися,