Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

в) Відклала поїздку на два тижні. Чому? Щоб дочекатись «хорошої» погоди в листопаді.

г) Поїхала в Пловдив, її проводжали на вокзал. Сталося це за кілька годин до передачі таємної радіостанції. (Випадковість?)

д) Учора ввечері о двадцять третій тридцять приймала в радіоклубі ДТСО шифрограму таємної радіостанції.

е) Після двадцять третьої тридцять немає поїзда на Пловдив. Взагалі в цей час немає жодного поїзда.

Отже:

«Поїздка» в Пловдив вигадка, яка має заплутати контррозвідку і забезпечити алібі Ліляні Стамовій.

Отже: Ліляна Стамова тут.

Стоїменка Стамова

а) Сьогодні вранці о десятій годині була в квартирі дочки на вулиці Гурко.

б) Щоб прибути сьогодні вранці в Софію, вона виїхала нічним поїздом Відін — Софія.

в) Щоб сісти на нічний поїзд Відін — Софія, виїхала з Кули у Відін учора після полудня.

г) Але управління міліції твердить, що вона сьогодні виїхала з Кули автобусом, який відправляється о п'ятій годині сорок хвилин ранку.

д) Поїзд Відін — Софія відправився з станції Відін о тринадцятій тридцять чотири.

Отже:

Вона поїхала денним поїздом і приїде сьогодні о двадцять другій годині.

Отже:

Жінка, яка вийшла близько десятої години ранку з квартири на вулиці Гурко, не Стоїменка Стамова, хоч і схожа на неї.

Що Ліляна і Ніна, про яку йшла мова в шифрограмі таємного радіопередавача, одна і та ж особа, в цьому не було ніякого сумніву. Не підлягало сумніву і те припущення, що Ліляна-Ніна тут, що між «від'їздом» Ліляни та «прибуттям» її глухої матері з Кули є добре продуманий зв'язок.

Але де в цю мить Ліляна-Ніна? 1 хто ота жінка-двійник її матері, яку помітили сьогодні біля будинку на вулиці Гурко?

Абакум уже дав відповідь на ці два питання. Він вивів її теоретично з рівняння з відомими і невідомими. Тепер треба було діяти. Час зустрічі Асена з спеціальним посланцем закордонного центру наближався.

Перед тим як вийти, Захов спитав по телефону полковника Ванова, чи пощастило розшифрувати радіограму, і дістав негативну відповідь. Ця коротка розмова, звичайно, велась з допомогою умовних слів.

Машина привезла Захова на ріг бульвару Толбухіна і вулиці Гурко. Ступивши на тротуар, Захов розкрив парасольку, нахилив її вперед, щоб сховати обличчя, і швидко пішов до будинку, в якому жила Ліляна. Увійшовши в під'їзд, він спокійно піднявся по сходах і зупинився перед її квартирою. Поки закривав парасольку, роздивився секретний замок. Абакум знав такі замки і без усяких зусиль відімкнув його універсальною відмичкою. На це пішло не більше часу, ніж коли б він відмикав замок звичайним ключем. Захов робив усе спокійно, без шуму і без будь-яких ознак нетерпіння, наче стомлений і чимсь незадоволений, входив у власну квартиру.

Зачинивши за собою двері, Абакум спустив запобіжник замка. Потім постояв деякий час нерухомо, затамувавши подих, увесь перетворившись у слух.

Передпокій, куди він зайшов, був маленький, квадратний, темний, майже пустий. Тут стояла тільки стара кругла вішалка. Але на ній нічого не висіло, і це навівало почуття сумної самотності та порожнечі.

Ліворуч входу і прямо виднілися двері, пофарбовані вицвілою коричневою фарбою. Абакум пригадав розташування будинку: двері навпроти входу ведуть у кімнату, вікна якої дивляться на вулицю. І оскільки квартира однокімнатна, то легко можна було догадатись, що другі двері ведуть у внутрішнє приміщення, на кухню.

Стараючись не шуміти, Захов трохи прочинив двері в кімнату. Потім ледве чутно постукав. Ніхто не відповів. Тоді він відчинив двері ширше: в кімнаті панувала напівтемрява, як і в передпокої, бо вікна були завішані занавісками. Все ж можна було розглядіти шафу, яка закривала кут між східною і північною стінами, туалетний столик з високим дзеркалом в узорній рамі, ліжко і обабіч нього — два пуфи. Серед цієї скромної обстановки увагу Абакума привернула тільки одна річ: на білій ковдрі — купа жіночого одягу. Сполучення речей в ній було досить дивним: чорна спідниця з грубої шерсті, в'язана кофта, безрукавка з товстого домотканого сукна і серед цього одягу старої селянки — нарядна тонка білизна міської дівчини. На килимчику перед ліжком поряд дві пари панчох — одні зв'язані з чорної колючої вовни, другі — нейлонові, ніжні, прозорі.

Абакум посміхнувся і похитав головою. Він вийшов з кімнати навшпиньках і припав вухом до інших дверей — до тих, що були з лівого боку від входу. Звідти не долинало жодного звуку. Крізь щілину в замку просочувалась пара — її тоненькі струмочки з'єднувались і утворювали хмаринки в холодному повітрі. Пахло гарячою водою і запашним туалетним милом. Певно, поруч з кухнею була ванна, і з неї виходила гаряча пара. Видно, там хтось купався. Той «хтось», без сумніву, був власником одягу, який лежав на ліжку.

Абакумові стало так весело, що навіть захотілося свиснути. Давно, ще з часу момчиловської історії, він не відчував такої радості. Це був той же гімн перемоги і торжества, який вперше зазвучав у його душі, коли почувся рокіт літака, що кружляв над Карабаїром. Ці кілька секунд сонячної радості розрядили море неприємностей і гіркоти.

Повернувшись до кімнати, Абакум очима пошукав місце, де можна було б сховатись. Куток за шафою здався йому чудовою позицією. Але звідти неможливо було спостерігати. Він швидко відчинив дверцята шафи і розсунув плаття. І в нього знову з'явилось бажання свиснути: поміж тонкими дошками задньої стінки цієї старої коробки були щілини, такі широкі, що крізь них, хоч і одним оком, можна було спостерігати все, що робиться в кімнаті. Потім Абакум повернув ключ так, щоб дверцята не зовсім причинялись, розмістив плаття майже так, як вони й були, відсунув шафу і пробрався в куток. Подивившись крізь «амбразуру», він задоволено кивнув головою.

Захов обміркував цю операцію до найменших подробиць, і тому випадковість не могла тут зіпсувати справи. Якби помітили,