Читати книгу - "Місто кісток"

Сокіл та хлопчик незлюбили одне одного. Гострий дзьоб сокола змушував хлопця нервувати, а його ясні очі, здавалося, завжди за ним спостерігали. Птах накидався на нього дзьобом і кігтями, коли хлопчик наближався. Декілька тижнів його зап’ястя і руки постійно кровоточили. Він не знав, що його батько вибрав сокола, який протягом року жив на волі, тому птаха було майже неможливо приручити. Але хлопчик старався, тому що батько сказав йому, щоб сокіл виконував його накази. Хлопчик дуже хотів догодити татові.

Оскільки втомленого птаха легше приручити, він постійно перебував із соколом, не давав йому спати, говорячи з ним, навіть виконуючи для нього музику. Хлопчик навчився використовувати знаряддя для соколиного полювання: опутенки, клобук[14], вабило, довжик, що закріплював птаха до рукавиці. Він мав постійно накривати сокола клобуком, але не міг змусити себе зробити це. Натомість хлопець сідав туди, де птах міг його бачити, торкався і гладив його крила, бажаючи, щоб сокіл йому довіряв. Хлопчик годував його з рук. Спочатку птах не їв, пізніше дзьобав так дико, що ранив шкіру на долонях. Але хлопчик був радий, тому що щось змінювалося на краще, і тому, що він хотів, щоб птах упізнавав його, навіть якщо для цього треба було годувати сокола своєю кров’ю.

Хлопчик почав розуміти красу сокола, його тонкі крила, створені для швидкості польоту, його силу і швидкість, жорстокість і ніжність. Коли птах падав на землю, то летів стрілою. А коли навчився кружляти і сідати йому на руку, хлопчик ледь не закричав від захвату. Іноді птах сідав йому на плече і поскубував дзьобом волосся. Хлопчик знав, що сокіл любив його, і коли він упевнився, що птах не просто приручений, а цілковито приручений, то пішов до свого батька і показав йому, чого він навчив птаха, очікуючи, що батько пишатиметься ним.

Але батько взяв ручну й довірливу птицю в руки й зламав їй шию.

– Я просив, щоб ти навчив його покори, – сказав його батько, кинувши мертве тіло сокола на землю. – Замість цього ти навчив його любити тебе. Соколи не призначені бути люблячими домашніми тваринами. Вони люті й нестримні, дикі й жорстокі. Ти не приручив цього птаха, а зламав його.

Пізніше, коли батько пішов, хлопчик довго плакав над своїм улюбленцем. Врешті-решт батько послав слугу, щоб забрав тіло птаха та поховав його. Хлопчик ніколи більше не плакав і ніколи не забував гіркого уроку, який він засвоїв: любов – нищівна сила, якщо тебе люблять, то знищать.

Клері, яка тихо, ледь дихаючи, лежала, перекинулася на спину і розплющила очі.

– Це жахлива історія, – з обуренням сказала вона.

Джейс сидів підібгавши ноги, підперши колінами підборіддя.

– Справді? – сказав він задумливо.

– Батько хлопчика – монстр. Ця історія – про жорстоке ставлення до дітей. Треба було здогадатися, які саме казки розповідають своїм дітям Мисливці за тінями. Після цього, напевне, цілу ніч кричиш від кошмарів.

– Іноді нічні кошмари з’являються від рун, – сказав Джейс. – Якщо їх наносять в надто ранньому віці. – Він задумливо подивився на неї. Пізнє вечірнє світло, що пробивалося крізь фіранки, зробило його обличчя контрастним начерком.

«К’яроскуро, – подумала вона. – Мистецтво тіні й світла».

– Якщо добре подумати, то історія гарна, – сказав він. – Батько хлопчика просто намагається зробити його сильнішим. Негнучким.

– Але іноді потрібно бути трохи гнучким, – сказала Клері, позіхаючи. Незважаючи на зміст історії, ритм голосу Джейса зморив її. – Або зламаєшся.

– Ні, якщо ти достатньо сильний, – наполіг Джейс. Він нахилився, і вона відчула тильну сторону його долоні на щоці. Очі її злиплися. Виснаження зробило свою справу. Її тіло було наче рідина. Клері відчувала, що її може змити з ліжка і вона зникне. Коли дівчина засинала, то в голові відлунювали слова Джейса: «Він давав мені все, що я забажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола».

– Джейсе, – намагалася сказати вона. Але сон міцно тримав її у своїх обіймах, і вона затихла.

Її розбудив вимогливий голос.

– Вставай!

Клері повільно розплющила очі. Вони були неначе склеєні. Щось лоскотало її обличчя. Чиєсь волосся. Вона швидко сіла і вдарилася головою об щось тверде.

– Ой! Ти вдарила мене по голові! – Це був дівочий голос. Ізабель.

Вона увімкнула лампу поруч із ліжком і сердито розглядала Клері, потираючи свою голову. Здавалося, дівчина міниться у світлі лампи: вона була одягнена в довгу сріблясту спідницю та розшитий блискітками топ, нігті нагадували блискучі монети. В її темному волоссі виблискували рядки срібних намистин. Ізабель виглядала, як богиня місяця. Цієї миті Клері ненавиділа її.

– Хто тебе просив нахилятися наді мною? Ти налякала мене до смерті. – Клері потерла болюче місце над бровою. – Гаразд, що ти хочеш?

Ізабель показала на темне нічне небо.

– Вже майже північ. Ми йдемо на вечірку, а ти досі не вдягнена.

– Я просто вдягну це, – сказала Клері, жестом показавши на джинси й футболку. – В чому проблема?