Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Узяти їх! — наказав бійцям, сам побіг до «Варшави». Там побачив на підлозі Кріка з кількома охоронцями. — Не стріляти! — крикнув їм, бо побачив, що ціляться.

— Іване Карповичу? — здивувався Крік. Я вибив вікно і дав чергу по вулиці, де солдати спробували відстрілюватися. І ще одну чергу, і ще! Частина побігла, частина почала кидати зброю. — Що коїться? — спитав Крік.

— Здається, я знову врятував вам життя.

До «Варшави» забіг Борис. Геть розгублений.

— Він убив офіцера! — доповів Борис і подивився на мене.

— То не офіцер. Офіцери не виставляють ноги у вікно кабіни. Принаймні таких офіцерів я ще не зустрічав. І форма новенька, ще нафталіном тхне, зі складів, — запевнив я. — І офіцер, і солдати — перевдягнені босяки, які збиралися арештувати вас, вивезти за місто і вбити. Допитайте їх, можливо, дізнаєтеся, хто їх привів. І надішліть допомогу на Бугаївку. Тільки до хати нехай ніхто не заходить. Там вибухівка. Думаю, в підвалі або на горищі. Борис із бійцями мусив забігти до хати, і їх би висадили в повітря. Вас би арештували і вбили. Чудовий план. Боюся, що у вас, Бенціоне Менделевичу, завелися дуже небезпечні вороги.

— Виконуй! — гримнув Крік. Борис кивнув і побіг. Крік підійшов.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Немає за що. — У мене гепало серце.

— Як ви здогадалися?

— Бо дуже все красиво виходило. Коли в тебе небезпечний ворог і ти красиво його долаєш, тричі подумай, чи не біжиш у розставлену пастку. А тут вони закинули мені гачок через одного хлопця, Сашка. Той іще вчора мусив привести мене й Бориса до хати з вибухівкою. Але заснув, не привів. Вирішили зіграти грубіше — написали листа Борисові. Той ухопився, навіть не подумав, що це не дичина, а наживка. Помчав до хати. А до «Варшави» поїхали перевдягнені солдати. Я спочатку не зрозумів, що коїться, а потім згадав офіцера, що виставив у вікно новенькі чоботи. І солдатів у шинелях із блискучими ґудзиками. Видно було, як незручно тим солдатам у шинелях. Тут я і здогадався, що не солдати зовсім. Далі вже все зрозуміти було легко. Коли розслідуєш якусь справу, необхідно ставити себе на місце злочинця. А що б я зробив у такому випадку, а що б у такому? Я подумав, що прибрав би Бориса. Як прибрати? Вибухом. Ці хлопці не бояться вибухівки і вміють із нею працювати. Де б закласти вибухівку? У хаті, куди Борис неодмінно увірветься. Заманили і знищили, потім забрали вас. Охоронці не чинитимуть опору, бо ж думатимуть, що солдати. Хороший план. Ці хлопці вигадують просто чудові плани, але нам поки щастить. Зовсім трохи, але щастить. Тільки от не знаю, скільки це триватиме. Краще б не випробовувати долю.

— Я знищу їх. Ми їх знайдемо, і я їх знищу, — сказав Крік.

— А я поки піду до лікарні, відпочину, — кивнув. — Повідомляйте, як будуть новини.

— Візьміть охорону.

— Вистачить тієї, що чекає в лікарні.

Вийшов із «Варшави», почувався погано. Пройшов із квартал, коли зустрів Сашка, що біг вулицею. Побачив мене, зупинився.

— Іване Карповичу, ви встигли?

— Устиг. Дам тобі сто рублів нагороди. Сьогодні увечері.

— Дякую, Іване Карповичу! — зрадів він. — А з Бенціоном Менделевичем поговорите?

— Ні.

— Чому? Хіба я погано попрацював?

— Працював добре. І хлопець ти розумний. Для чого тобі кримінальником ставати? Ганебне в них життя. Сподобався ти мені, не хочу, щоб ти бандитом ставав. Учися, розуму набирайся, чесно працюй.

Він аж скривився, головою закрутив.

— Ні, Іване Карповичу, не по мені це!

— Чого це не по тобі? Невже хочеш злодієм стати?

— Хочу весело жити. Хочу всього і одразу, а не тридцять років чекати, а потім іще й не отримати.

— А кулі не хочеш? Або в тюрму сісти? У злодіїв це часто трапляється.

— Ані того, ані того не боюся! Весело хочу жити — і житиму!

Аж посварилися, бо ж добрий хлопець, а в бандити зібрався, і як я його не переконував, на своєму стояв. Вилаяв я Сашка, сів на візника і приїхав до лікарні. Там з Анютою зустрівся. Вона додому просилася.

— Тоскно мені тут. А Боря каже, що небезпечно вдома. Коли вже це життя під вартою закінчиться?

— Та, може, сьогодні й закінчиться.

— Правда? — вона зраділа.

Потім за мною лікар прийшов, подивитися поранення на спині. Усе добре гоїлося.

— Ви б тільки берегли себе, Іване Карповичу. А то ж на вас живого місця немає. Весь у шрамах. І зараз було б краще не бігати, а відлежатися, сил набратися, — сказав лікар.

Я охоронця з ліжка зігнав, одяг повернув, сорочку вдягнув, улігся й добряче виспався. Може б, і