Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Сиди мовчки, — наказав я. Сам дивився, як би його краще ту хату захопити. Скіфа б якогось із луком, щоб тихенько чатового на горищі зняв, — тоді можна було підійти, оточити хату і брати тепленькими. А так доведеться з манліхера класти, постріл почують, ну, може, швидко не второпають, що діється. Знову обійшли ми хату й пішли до міста. У Бугаївці візників не видно було, чапали пішки. Повз нас у бік центру проїхало півдесятка військових вантажівок із солдатами. Солдати курили і гиготали. В кабіні однієї з вантажівок сидів офіцер, виставивши ноги у віконце дверей. Підошви в нього були новенькі, таке враження, що тільки-но одягнув.

— А тут що, полк якийсь? — спитав я, дивлячись як вантажівки покотили до центру.

— Так. І вчора вантажівки тут їздили, з ящиками. Я на дереві сидів, бачив, що в кузові, — доповів Сашко. — Ой, дивіться!

І вказав на цілу колону легкових авто, що мчала з центру. Шість штук, стрибали на вибоїнах, наче кози, дуже кудись поспішали! Здивувався, а ще більше здивувався, коли помітив Бориса у першому авто.

— Запізнилися ми, Іване Карповичу, запізнилися! — аж зашипів Сашко. — Я ж казав, що одразу треба було доповідати! Тепер не нам нагороду Бенціон Менделевич заплатить!

Я вискочив на дорогу, замахав руками. Авто зупинилися, вибіг до мене Борис.

— Іване Карповичу? А ви тут що робите?

— Куди їдете?

— Знайшли ми їх! Брати їдемо! — Борис кивнув на авто. А там із вікон гвинтівки стирчали і кулемети «льюїс». — Жоден не втече!

— Звідки дізналися?

— Так шукали ж. — Борис задоволено усміхнувся. — Якщо кого мені знайти треба, я з-під землі викопаю! Їдьмо з нами, Іване Карповичу, подивитеся, як ми тих щурів братимемо!

Був він упевнений у перемозі й задоволений. Уже, мабуть, уявляв, як пан Крік його хвалитиме. А це ж найгірше, коли ти «гоп» кажеш, а стрибнути ще не стрибнув. Скільки я бачив упевнених у власній перемозі, які програвали! І зі мною так бувало.

— Нумо, їдьмо! Швидше вирішуйте, часу в нас немає! — закричав Борис, збуджений майбутньою перемогою.

— Звідки дізналися?

— Лист прийшов. Анонімний. Вони зрозуміли, що ми їх усе одно знайдемо, і в них нерви не витримали! — сказав Борис. — То поїдете?

— Тут щось нечисте, — засумнівався я. — Навіщо комусь було здавати своїх?

— Бо вони бояться нас! Усе, немає часу балакати! — Борис стрибнув до авто, і колона рушила.

— Іване Карповичу, треба було хоч із ними їхати! — заскиглив Сашко.

Я дивився на пилюку, яку здіймали колеса. Думав. У голові щось мигкотіло, наче почав про щось здогадуватися, але не міг второпати, про що саме.

— Я ж їх знайшов, а ви — впустили! Як так? — не міг заспокоїтися Сашко. Тут я помітив іще два автомобілі з людьми Кріка, що трохи відстали, а тепер намагалися наздогнати колону. Летіли розбитими дорогами Бугаївки, аж підстрибували.

— Чорт забирай! — видихнув я. Нарешті думки припинили бігати в голові, і я зрозумів, що ж сталося.

Вибіг на дорогу, замахав руками. Машини зупинилися, з них вискочили люди Кріка з кольтами, наставили зброю. Може б, і підстрелили, але впізнали.

— Це гість Бенціона Менделевича! — скрикнув старший із бійців. — Опустити зброю!

— Виконуєте мої накази! Діємо швидко! — крикнув я й поліз в авто. Бійці ошелешено на мене дивилися, але суперечити не наважилися. Залізли — і ми поїхали.

— Погуди! Ну! — наказав я. Шофер натиснув на клаксон, погудів, ми мчали Бугаївкою. Повернули за ріг і побачили авто. Онде і здивований нашими сигналами Борис. Я вискочив.

— Ви що робите? Ви ж їх попередили! — закричав розлючений Борис і кивнув у бік хати на пустирі.

— Там нікого немає! Десяток людей нехай перевірять хати навколо. Всі інші за мною! — крикнув я. Борис вирячився на мене. — Життя Бенціона Менделевича в небезпеці!

Це подіяло. Борис наказав бійцям із двох авто перевірити двори навколо, а іншим — їхати за нами.

— Що сталося? — спитав мене, коли ми вже мчали в бік Одеси.

— Вони виманили побільше охорони, щоб знищити її і вдарити по Бенціону Менделевичу! — пояснив я.

— Стріляють позаду! — крикнув один із бійців. Борис подивився на мене. Я закрутив головою.

— До «Варшави», швидше!

— Там залишилося до двох десятків бійців! Їх так просто не візьмеш! — запевнив Борис.

— А якщо прийдуть солдати? З офіцером? І наказом від генерала Щербачова?

— Що ви маєте на увазі?

— Скоро побачиш! Дайте мені кулемет! — наказав. Бійці подивилися на Бориса, той на мить завагався, потім кивнув, і мені передали «льюїс».

Ми летіли вже вулицями Одеси, на поворотах стогнали гальма, одне з авт вилетіло і врізалося у стовп, але ми не зупинилися. Підскочили до «Варшави» й побачили навколо півсотні солдатів. Із клубу виходили кілька бійців Кріка з