Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Ну не плач, няню! Не рви мені серце! Воно й так болить від того, що потрібно так швидко покидати рідний дім, — умовляв її Тимофій. — Але я ж не на все життя їду. Скоро повернусь! Мене ж тут наречена чекає!

— Та ти й минулого разу так говорив, що повернешся, а тебе півтора року не було, — схлипувала старенька.

— Няню, ти мусиш зрозуміти, що я виріс і не можу сидіти біля твоєї спідниці та слухати казки, як у дитинстві, — м’яко сказав Тимофій. — Маю до тебе прохання — подбай про Орисю. Служи їй так, як служила б мені. Це твій обов’язок переді мною!

— Подбаю я про панночку! — схлипнула няня, витираючи сльози. — Як же інакше, якщо ти її так кохаєш! Та й хто її тут ображатиме?!

— Дивись, няню, Орися мені дорожча за життя, тому бережи її.

Няня кивала на знак згоди, зітхала й витирала сльози.

Ще більш болісною стала для Тимофія розлука із самою Орисею. Прощаючись із коханою в сінях, подалі від сторонніх очей, Тимофій так пристрасно цілував її, немов сподівався націлуватися про запас. Він бачив, що Орися ледве стримує сльози, і був удячний їй за це. Інакше би він не витримав і забрав дівчину із собою.

— Я чекатиму на тебе, коханий! Бережи тебе Боже і Пресвята Богородиця! — шепотіла Орися, цілуючи його у відповідь.

Нарешті молоді люди вийшли на ґанок, де нетерпляче переминався Марко, сумував Михайлик і з незворушним виглядом стояв Матвій.

Від Марка не приховався той погляд, яким пан полковник подивився на закоханих, — щось недобре промайнуло в його холодних синіх очах. І це не сподобалося козаку. Але що тут скажеш? Та і як знати, про що саме подумав пан Матвій?

Тимофій обійняв брата, племінника й востаннє перед від’їздом поцілував Орисі руку. Останній жагучий, сповнений кохання погляд — і ось уже Тимофій їде до воріт. У воротах він усе ж зупинився й востаннє озирнувся. У Орисі кольнуло серце: «Коли я знову тебе побачу, коханий?»

Повними сліз очима дівчина дивилася вслід двом друзям і раптом відчула на собі погляд Матвія. Вона зніяковіла, швидко витерла сльози. Він підійшов до неї ближче і простягнув руку зі словами:

— Ходімо, панно, у дім. Не личить тобі плакати на ґанку.

Орися вклала свою ручку в долоню Матвія. Той ніжно стиснув її й накрив другою долонею.

— Не журися, — м’яко промовив Клесінський. — Тимофій повернеться. А тепер ходімо, бо тут холодно, ти змерзнеш, — і повів Орисю всередину, тримаючи за руку.

Висипався хміль із міха

та наробив ляхам лиха!

Тимофій поїхав із дому з важкістю в серці — цього разу розлука з Орисею мала бути довгою. Єдине втішало його, що кохана тепер буде в безпеці та під захистом Матвія. Тимофій добре знав брата, і якщо той прийняв Орисю, то опікуватиметься нею й нізащо не видасть, якщо Голубу все-таки вдасться відшукати слід дочки. І все-таки тривожне відчуття того, що він щось зробив не так, неправильно, не залишало Тимофія, і він посилено гнав від себе цю тривогу, списуючи все на біль розлуки. Марко співчував другові, але допомогти нічим не міг. Утім, Тимофій упорався із собою та зосередився на інших турботах.

Приїхавши до Чигирина саме на початку грудня, Марко з Тимофієм розшукали козака Заваду й розпитали його про Влада. Козак розповів, що Лютий був тут, але вже виїхав і просив передати, щоби вони прямували на Січ. Тоді друзі, не гаючись, поїхали слідом за Владом, поступово заглиблюючись у Дике Поле.

Сумний вигляд має зимовий степ. Зникли, немов вицвіли за спекотне літо, усі строкаті степові барви. Неначе списи, виставив степ суху траву й голі, чорно-сірі гаї уздовж річечок і приток Дніпра, ніби намагаючись захиститися від близької зими. Блідо-блакитне за сонячної погоди або низьке, сіре за негоди небо тиснуло на степові рівнини своїм неосяжним шатром. А холодний, швидкий вітер доносив запах мокрого від осінньої вогкості листя. Утім, навіть у цій осінній журбі степ тішив око своїм простором.

Таким само похмурим було й урочище Тернове, у яке все ж таки заїхали Марко з Тимофієм. На цьому наполіг Тимофій.

— По-перше, воно нам якраз дорогою, і там можна заночувати, по-друге, маємо довідатись, що нового чутно на Січі, а Онисько напевно знає всі новини. І якщо там щось відбулося, то він усе розповість. Крім того, Влад міг до нього заїхати, бо не пропустить нагоди випити горілки. Адже Онисько найкращу горілку робить! А ще, — Тимофій усміхнувся, — там є хтось, хто буде декому радий.

Марко лише сумно всміхнувся у відповідь.

— Сумніваюся, що вона мені буде рада! Вона, мабуть, і не згадає мене! — зітхнувши, промовив він.

Але однаково серце молодого козака затрепетало — чи пам’ятає його Христина? Може, вона вже забула його або вийшла заміж, що ще гірше? А може, поїхала з урочища? Із завмираючим серцем їхав Марко через крихітне поселення до хати старого козака.

Тут відбулися зміни. Онисько побудував хату більшу, ніж колишня. Щоправда, нова хата була така само глинобитна, як і стара халупа, що досі стояла поруч, зате мала солідніший вигляд.

Лише цього разу замість красуні дівчини на поріг вийшов сам Онисько. За цей час старий козак розповнів і ніби став меншим на зріст. Але, може, це так друзям здалося, адже бачили вони його дуже давно. Короткозоро придивившись, Онисько нарешті впізнав у вечірнім сутінку старих знайомців, і його грубе, суворе обличчя освітилося радістю.

— Господи! Синки! От потішили