Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Крім регулярної армії, в Українській державі існували охоронні сотні. Вони створювалися при губерніальних і повітових комендантах. Згодом їх об`єднали в окремі місцеві бригади. На них покладалися функції внутрішніх військ. Місцеві бригади були безпосередньо підпорядковані Головному штабу Української Держави.

За процесами військового будівництва в Україні уважно пильнували окупаційні власті. Не зацікавлені в реальному посиленні влади гетьмана, вони всіляко заважали плідній роботі в цій сфері, обмежуючи зусилля української влади стадією планів, заяв, проектів і рішень, від яких до втілення в життя залишалася досить велика дистанція. П. Скоропадський помітно нервував, але поробити нічого не міг. А відтак і у внутрішній і у зовнішній політиці доводилося рахуватися в першу чергу не з нагальними потребами власного народу, а забезпечувати умови для реалізації чужих інтересів.

То ж не дивно, що доба гетьманату ознаменувалася дальшим падінням продуктивних сил, що розпочалося ще з вибухом світової війни.

У 1918 р. з 63 доменних печей в Україні працювало лише 4, зі 102 мартенів — лише 7. Видобуток руди впав порівняно з 1913 р. у 17 разів, виробництво сталі — в 13, прокату — в 15 разів. Навіть видобуток вугілля скоротився у 3 рази, а вантажообіг залізниць зменшився у 10–12 разів[541].

Безробіття сягнуло в деяких містах 80–90 % раніше зайнятих робітників. Для працюючих збільшувався робітничий день, а зарплата невпинно падала. В багатьох місцях її взагалі не виплачували[542].

Майже наполовину скоротились посівні площі. Занепадала харчова промисловість. З урожаю буряків 1918 р. цукру було одержано в 4 рази менше, ніж попереднього року, 40 % буряків взагалі згнили на заводах[543].

Пограбування окупантами продовольчих ресурсів не виключало й перспективи голоду. Загалом же країні загрожував господарський колапс.

Єдина сфера, в якій досягнення гетьманату були безперечними, це національно-культурне будівництво. Хоча перші історики Української революції й політичні супротивники П. Скоропадського й вважали створення Української Академії Наук, відкриття українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, заснування десятків українських гімназій тощо більше декоративними, ніж сутнісними, такими, що не торкнулися „низів” науки й культури, а то й стали рухом назад від системної українізації 1917 р.[544], відзначене було започатковано, стало реальністю саме за правління П.Скоропадського. То ж, мабуть, не варто применшувати того, що об’єктивно належить добі гетьманату.

Інша справа, що маючи самодостатнє, навіть у окремих елементах історичне, неминуче значення, в конкретних обставинах гострої суспільної боротьби такі моменти у більшості виявилися малопоміченими, особливо ж тими силами, які потрапили у незносну соціальну скруту й саме з урахуванням цього чинника й підходили до гетьманського режиму в цілому. То й їх винуватити навряд чи варто.

Отже, запровадження П. Скоропадським режиму альтернативного, протилежного попередньому — революційно-демократичному — не лише не розв’язало назрілих на весну 1918 р. суперечностей, а лише ще більше ускладнило ситуацію в Україні, привело до очевидного погіршення становища більшості її населення, особливо ж бідніших верств. Все це зумовлювало невідворотне наростання суспільної напруги, детермінувало нові вибухи політичної боротьби. Розмах і ефективність останньої значною мірою залежали від ступеня організованості, згуртованості революційно орієнтованих сил, їх здатності повести за собою маси, запропонувати привабливі програми, запальні, мобілізуючі гасла.

IV. НАЦІЯ ПРОТИ РЕЖИМУ

Взятий гетьманською владою курс не відповідав інтересам і сподіванням переважної частини суспільства, а відтак від самих початків ввійшов у суперечність з могутніми тогочасними тенденціями, силами, що їх уособлювали.

Передусім режиму не вдалося порозумітися з робітничими партіями та організаціями. Причини лежали в першу чергу в економічній сфері. Cкладне господарче становище України спонукало власників заводів та фабрик скорочувати кількість працюючих на промислових підприємствах. При цьому допускалися випадки необґрунтованого звільнення з роботи — як помста за участь у революційних акціях. За даними бірж праці та інших джерел, у травні-червні 1918р. кількість безробітних у Катеринославі досягла 40 тис. чоловік, в Луганську — 5 тис., Миколаєві — 24 тис., Києві — 15 тис., Одесі — 20 тис., Херсоні — 25 тис., Харкові — 45 тис. і т. д. Загалом у 22 містах України, за даними департаменту громадських робіт гетьманського уряду налічувалося 180,6 тис. безробітних[545]. Вони становили близько 9 % зайнятих у фабрично-заводській та гірничій промисловості України. Щоправда певна кількість непрацюючих залишилася гетьману від доби Центральної Ради. Однак тенденція до збільшення їх числа була очевидною і динамічною.

Після державного перевороту вивчити стан безробіття в державі було доручено департаменту суспільної праці міністерства праці. Результати його роботи були винесені на спеціальне засідання Малої Ради міністрів Української Держави 27 травня 1918 р. Основними причинами зростання безробіття в Україні були визнані: фінансова криза, руйнація економіки як наслідок війни, анархія у видобувній промисловості, занепад транспорту. Уряд вирішив продовжити розпочату керівництвом УНР справу щодо ліквідації безробіття. На перших порах на ці потреби виділялося 10,9 млн. крб., що давало можливість забезпечити роботою близько 20 тис. безробітних. Наступним кроком стало виділення у серпні 1918р. близько 2,6 млн. крб. на громадські роботи[546].

У спадок від Центральної Ради керівництву Української Держави залишилася й значна заборгованість заробітної плати робітникам. Негативно впливало на стан справ також те, що власники підприємств не поспішали ліквідовувати цю заборгованість. Тому вже в травні 1918р. профспілкові організації України стали ініціаторами робітничих виступів з вимогами своєчасної виплати заробітної плати і поліпшення економічних умов праці. Першими з цими вимогами виступили металісти Києва, а згодом їх підтримали машинобудівники Миколаєва, Катеринослава, Одеси, Харкова.

На противагу цьому власники промислових підприємств намагалися обмежити вплив профспілкових комітетів на фабриках та заводах. Проти багатьох профспілкових лідерів почалися гоніння. Ситуація загострювалася тим, що на державному рівні не були окреслені права комітетів та профспілкових організацій, оскільки відповідні закони Центральної Ради були відмінені. Тільки 29 червня 1918р. обіжником міністра праці була визначена компетенція цих органів. Вони мали займатися захистом професійних інтересів робітників і піклуватися про їх побут. Заводським комітетам заборонялося втручатися у фінансові, економічні, технічні питання та управління підприємствами. Їхні повноваження не повинні були суперечити закону Центральної Ради “Про робітничі комітети” від 25 листопада 1917р. Всім іншим робітничим організаціям непрофесійного характеру заборонялося впливати на життя заводів та фабрик. Кошти та майно, які були захоплені робітничими організаціями, слід було повернути колишнім власникам. Цим документом обмежувалася діяльність профспілок на підприємствах загальнодержавного та муніципального значення. Зокрема, заборонялися страйки в державних установах, на транспорті й електростанціях, об’єктах водопостачання та пекарнях[547].

На всіх інших підприємствах