Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Медальйон на його шиї злегка затремтів.
Долина, скупана у магії. Дуен Канел. Серце Брокілону.
Бренн підвела голову, поправила колчан на спині.
— Ходімо. Дай ручку, крихітко.
Спочатку долина здавалася вимерлою. Безлюдною.
Ненадовго. Пролунав голосний модульований свист, і по ледь помітних східцях з трутовиків, що спірально оточували найближчий стовбур, зграбно спустилася гнучка темноволоса дріада, одягнена, як і всі, у плямистий маскувальний одяг.
— Caed, Braenn.
— Caed, Sirussa. Va’n vort maeth Eithne a?
— Neen, aefder, — відповіла темноволоса, міряючи відьмака очима з поволокою. — Ess’aen Sidh?
Посміхнулася, блиснула білими зубами. Була незвичайно вродливою, навіть за людськими стандартами. Ґеральт почувався невпевнено й глупо, розуміючи, що дріада без ніяковості його оцінює.
— Neen, — похитала головою Бренн. — Ess’ vatt’ghern, Gwynbleidd, a vaen maeth Eithne va, a’ss.
— Gwynbleidd? — Красива дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen’ne caen n’wedd vort! Tess foile!
Бренн захихотіла.
— Про що йдеться? — запитав відьмак, стаючи злим.
— Ні про що, — знову захихотіла Бренн. — Ні про що. Ходімо.
— Ох… — Цірі була у захваті. — Глянь, Ґеральте, які смішні хатинки!
У глибині долини й починався, власне, Дуен Канел — «смішні хатинки», що формою нагадували гігантські кулі омели, обліплювали стовбури та крони дерев на різній висоті, як низько, понад самою землею, так і високо, і навіть дуже високо — під самими кронами. Ґеральт також помітив кілька більших, наземних конструкцій, куренів зі сплетених, усе ще вкритих листям гілок. Бачив рух в отворах садиб, але самих дріад було майже не видно. Було їх значно менше, ніж тоді, коли був він тут минулого разу.
— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Ті хатинки ростуть. Вони мають листя!
— Вони з живого дерева, — кивнув відьмак. — Саме так і живуть дріади, так вони й будують свої будинки. Жодна дріада ніколи не скривдить дерево, рубаючи його чи пилячи. Вони кохають дерева. Утім вміють зробити, аби гілля росло так, щоб створити хатинку.
— Чарівно. Хотіла б і я мати таку хатинку в нашому парку.
Бренн зупинилася перед одним з куренів.
— Увійди, Ґвинблейдде, — сказала. — Тут зачекаєш на пані Ейтне. Va faill, крихітко.
— Що?
— То було прощання, Цірі. Сказала вона: до побачення.
— Ах. До побачення, Бренн.
Вони увійшли. Усередині «хатинки» мигтіли, наче в калейдоскопі, сонячні плями, що протискувалися і просіювалися крізь структуру даху.
— Ґеральте!
— Фрайксенете!
— Ти живий, хай мене дияволи!
Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.
— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!
Цірі надула губки.
— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!
— Уже б я тобі показав… що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє… Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі… щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?
— Не збуджуйся, — остеріг відьмак, — бо може крововилив статися. Як ти сюди так швидко дістався?
— Кат його знає, я більшість часу непритомний був. Щось гидотне мені в горло влили. Насильно. Заткнули мені носа й… Такий сором, пес його матір…
— Ти живеш завдяки тому, що вони влили тобі в горло. Принесли тебе сюди?
— На плащі. Я про тебе питав, вони нічого не казали. Я був упевнений, що ти стрілу отримав. Ти так раптово тоді зник… А тут — цілий-цілісінький, навіть не в путах, а ще й, прошу, врятував княжну Ціріллу… Хай мене зараза, ти всюди собі раду даси, Ґеральте, завжди на чотири лапи падаєш, наче кіт.
Відьмак посміхнувся, не відповів. Фрайксенет закашлявся важко, відвернувся, сплюнув рожевою слиною.
— Ага, — додав. — І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.
— Та нехай йому, бароне.
Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.
— Та гівно з моїм баронством, — просапав. — Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то — був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок… Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення — ясно, наче сонце.
— Перебираєш.
Фрайксенет похитав головою.
— Це призначення, — повторив він. — Наперед мало те бути писане, що ми знову зустрінемося, відьмаче. Що ти знову врятуєш мені шкіру. Пам’ятаю, говорили про це у Хаммі після того, як ти зняв з мене те пташине прокляття.
— Випадок, — холодно сказав Ґеральт. — Випадок, Фрайксенете.
— Який там випадок. Зараза, адже, якби не ти, я б, напевне, до сьогодні був тим бакланом…
— Ти був бакланом? — крикнула піднесено Цірі. — Справжнім бакланом? Птахом?
— Був, — вищирився барон. — Зачарувала мене одна така… дівка… Пес її… З помсти.
— Напевно, ти їй хутра не дав, — заявила Цірі піднесено. — На ту, ну… муфточку.
— Була інша причина, — трохи почервонів Фрайксенет, після чого грізно лупнув на дівчинку. — Але це тебе не обходить, ти, мальок!
Цірі зробила ображене личко й відвернулася.
— Так, — сказав Фрайксенет. — На чому то я… Ага, на тому, як ти відчарував мене в Хаммі. Якби не ти, Ґеральте, зостався я б бакланом до кінця життя, літав би навколо озера й обсирав би гілля, сподіваючись, що врятує мене сорочка з кропивного лика, яку ткала моя сестриця — із завзятістю, гідною ліпшої справи. Зараза, як я собі ту сорочку пригадаю, так маю охоту когось копнути. Та ідіотка…
— Не кажи так, — посміхнувся відьмак. — Хотіла вона якнайкраще. Погано її інформували, от і все. Про зняття проклять кружляє чимало безглуздих міфів. Тобі й так пощастило, Фрайксенете. Могла наказати тобі пірнути в молоко, що кипить. Чув я і про такий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Меч призначення», після закриття браузера.