Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Ха, може, й правда. Може, я від неї забагато вимагаю. Еліза завжди була дурнувата, з дитинства: чарівна й глупа, насправді — чудовий матеріал для дружини короля.

— Що таке чудовий матеріал? — запитала Цірі. — І чому — для дружини?

— Не втручайся, мальку, кажу. Так, Ґеральте, мав я щастя, що ти тоді з’явився у Хаммі. І що король-швагер був схильним пожертвувати ту пару дукатів, яких ти забажав за зняття закляття.

— Знаєш, Фрайксенете, — сказав Ґеральт, посміхаючись іще ширше, — що чутки про той випадок розійшлися широко?

— Правдива версія?

— Не дуже. По-перше, додали тобі десятьох братів.

— Ну ні! — Барон підвівся на лікті, закашлявся. — Це що, рахуючи Елізу, мало нас бути дванадцятеро? Що за холерний ідіотизм? Моя матуся була не кролицею!

— Це не все. Було вирішено, що баклан — малоромантичний.

— Бо мало! Нічого романтичного в ньому немає! — Барон скривився, мацаючи груди, обв’язані ликом і шматками березової кори. — Тоді в що, за оповідями, мене закляли?

— У лебедя. Вірніше — у лебедів. Було ж вас одинадцятеро, не забувай.

— А чим, до ясної холери, лебідь більш романтичний, аніж баклан?

— Не знаю.

— Як і я. Але готовий закластися, що в оповідях саме Еліза відчарувала мене за допомогою її страшенної сорочизни з кропиви?

— Ти виграв. А що чути про Елізу?

— Має сухоти, бідолашна. Довго не протягне.

— Шкода.

— Шкода, — підтвердив Фрайксенет байдуже, дивлячись убік.

— Повертаючись до прокляття. — Ґеральт сперся спиною на стіну з пружних сплетених гілок. — Рецидивів немає? Пір’я в тебе не росте?

— Хвала богам — ні, — зітхнув барон. — Усе добре. Єдине, що залишилося в мене з отих часів, то смак до рибки. Немає для мене, Ґеральте, їдла кращого за рибу. Часом з самого рання йду собі до рибалок, на пристань, а ще до того, як відшукають вони мені щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю уклейок прямо з садка, пару піскарів, яльця чи тараньку… Розкіш, а не їдло.

— Він був бакланом, — повільно промовила Цірі, дивлячись на Ґеральта. — А ти його відчарував. Ти вмієш чарувати!

— Це ж зрозуміло, — сказав Фрайксенет, — що вміє. Будь-який відьмак уміє.

— Відь… відьмак?

— Ти не знала, що це відьмак? Славетний Ґеральт Рівієць? Правда, звідки такий мальок, як ти, має знати, хто це — відьмак. Бо зараз — не те що в минулі часи. Тепер уже мало відьмаків, майже не стикаєшся із ними. Напевне, ти в житті своєму відьмака не бачила?

Цірі повільно похитала головою, не зводячи з Ґеральта погляду.

— Відьмак, мальку, це та… — Фрайксенет урвав себе і зблід, побачивши Бренн, яка увійшла до хатки. — Ні, не хочу! Не дам собі нічого вливати в горлянку, ніколи, ніколи більше! Ґеральте! Скажи їй…

— Заспокойся.

Бренн кинула на Фрайксенета лише короткий погляд. Відразу підійшла до Цірі, що сиділа навпочіпки біля Геральта.

— Ходімо, — сказала. — Ходімо, крихітко.

— Куди? — скривилася Цірі. — Не піду. Хочу бути із Ґеральтом.

— Іди, — вимушено посміхнувся відьмак. — Побавишся із Бренн та молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канел…

— Вона не зав’язала мені очі, — дуже повільно сказала Цірі. — Коли ми сюди йшли, вона не зав’язала мені очі. Тобі зав’язала. Щоб ти не міг сюди потрапити, коли підеш. Це значить…

Ґеральт глянув на Бренн. Дріада стенула плечима, потім обійняла й притулила до себе дівчинку.

— Це значить… — Голос Цірі раптом зламався. — Це значить, що я звідси не піду. Так?

— Ніхто не втече від свого призначення.

Усі повернули голови на звук того голосу. Тихого, але звучного, твердого, наполегливого. Голосу, що змушував слухатися, що не визнавав спротиву. Бренн схилилася. Ґеральт став на одне коліно.

— Пані Ейтне…

Владичиця Брокілону носила довгі вільні ясно-зелені шати. Як і більшість дріад, була вона невисокою і худорлявою, але завдяки гордовито піднятій голові, обличчю із серйозними різкими рисами й рішучими губами видавалася вищою і могутнішою. Її волосся й очі мали колір розтопленого срібла.

Вона увійшла до куреня у супроводі двох молодших дріад, озброєних луками. Мовчки кивнула Бренн, і та одразу схопила Цірі за ручку й потягнула до виходу, низько схиливши голову. Цірі ступала рівно й незграбно, бліда й оніміла. Коли вона проходила поряд із Ейтне, срібноволоса дріада швидким рухом узяла її за підборіддя, підняла, довго вдивлялася в очі дівчинки. Ґеральт бачив, як Цірі тремтить.

— Іди, — сказала нарешті Ейтне. — Йди, дитино. Не бійся нічого. Уже нічого не зуміє змінити твоє призначення. Ти в Брокілоні.

Цірі слухняно подибала за Бренн. На виході вона озирнулася. Відьмак помітив, що губи її тремтять, а зелені очі скляніють від сліз. Не сказав ані слова. Стояв на одному коліні, схиливши голову.

— Встань, Ґвинблейдде. Вітаю тебе.

— Вітаю, Ейтне, Пані Брокілону.

— Я знову маю приємність приймати тебе в моєму Лісі. У який ти прибув без мого відома та згоди. А входити до Брокілону без мого відома та згоди ризиковано, Білий Вовче. Навіть для тебе.

— Я прибув із посланням.

— Ах… — ледь посміхнулася дріада. — Так от звідки твоя сміливість, яку я не хотіла б окреслювати іншим, образливішим словом. Ґеральте, недоторканність послів — це звичай, що існує серед людей. Я його не приймаю. Не визнаю нічого людського. Тут — Брокілон.

— Ейтне…

— Мовчи, — урвала вона його, не підвищуючи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Вийдеш з Брокілону живим. Не тому, що ти — посланець. З інших причин.

— Тебе не цікавить, чий я посланець? Звідки прийшов і від чийого імені?

— Щиро кажучи — ні. Тут Брокілон. Ти прийшов іззовні, зі світу, який мене не обходить. Чому я мала б витрачати час на вислуховування посланців? Чим можуть бути цікавими для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, придумані кимось, хто думає і відчуває інакше, аніж я? Яке мені діло до того, що думає король Венцлав?

Ґеральт зі здивуванням покрутив головою.

— Звідки ти знаєш, що я прийшов від Венцлава?

— Це ж зрозуміло, — сказала дріада із посмішкою. — Еккегард — занадто дурний. Ервил і Віраксас занадто мене ненавидять. Володіння інших із Брокілоном не межують.

— Ти знаєш чимало проте, що діється поза Брокілоном, Ейтне.

— Я знаю дуже багато, Білий Вовче. Це — привілей мого віку. А тепер, як дозволиш, я б хотіла вирішити конфіденційну справу. Чи цей чоловік зі статурою ведмедя, — дріада перестала посміхатися і глянула на Фрайксенета, — твій приятель?

— Ми знайомі. Я його колись відчарував.

— Проблема полягає у тому, — холодно сказала Ейтне, — що я не знаю, що із ним робити. Адже я