Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.

— Що воно — муфточки? — запитала Цірі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрити, маю я на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість хитрощів, ото такий я умілий. А ти, коте, скільки маєш хитрощів для ловців?

— Ох, яка ладна казка, — сказала Цірі, притуляючись до відьмака ще сильніше. — Розповідай, що там кіт?

— Ага, — прошепотіла з іншого боку Бренн. — Що там кіт?

Відьмак повернув голову. Очі дріади блищали, уста її були напіввідкриті, водила по них язиком. «Ясно, — подумав він. — Малі дріади хочуть казок. Так, як і малі відьмаки. Бо й тим, й іншим рідко хто розповідає байки перед сном. Малі дріади засинають, слухаючи шум дерев. Малі відьмаки засинають, вслухаючись у біль у м’язах. У нас так само світилися очі, як у Бренн, коли ми слухали байки Весеміра, у Каер Морені. Як же давно це було… Так давно…»

— Ну, — набридло Цірі чекати. — Що далі?

— А кіт на те: я, лисе, не маю жодних хитрощів. Я умію лише одне: хоп на дерево. Цього має вистачити, вірно? Лис — у сміх. Ех, — каже, — але ж ти й дурник. Задирай свій смугастий хвіст і біжи звідси, загинеш тут, як стануть тебе ловити мисливці. І раптом, ні з того, ні з сього, як заграють роги! І вискочили з кущів мисливці, побачили кота й лиса — і на них!

— Йой! — шморгнула Цірі, а дріада різко ворухнулася.

— Тихо. І на них, кричучи: уперед, обідерти з них хутро! На муфточки їх, на муфточки! І натравили на кота й лиса псів. А кіт — хоп на дерево, по-котячому. На саму верхівку. А пси лиса — цап! До того як рудий встиг застосувати одну зі своїх хитрощів, уже пішов на комір. А кіт з верхівки дерева нявчав та форкав на мисливців, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, наче холера. Постояли ті знизу, полаялися на чому світ стоїть, але мали піти ні з чим. І тоді кіт зліз із дерева і спокійно повернувся додому.

— І що далі?

— Нічого. Це кінець.

— А мораль? — запитала Цірі. — Казки ж мають мораль, хіба ні?

— Е-е? — відізвалася Бренн, міцніше притуляючись до Ґеральта. — Що воно — мораль?

— Добра казка має мораль, а погана моралі не має, — сказала Цірі переконано і шморгнула носом.

— Ця була добра, — позіхнула дріада. — Тоді має, що мати повинна. Треба було тобі, крихітко, від їґерна на дерево, як отой розумний кіт. Не думати, а тільки зразу на дерево. От і вся мудрість. Вижити. Не датися.

Ґеральт тихо засміявся.

— Не було дерев у замковому парку, так, Цірі? В Настрозі? Замість бігти в Брокілон могла б ти вилізти на дерево й сидіти там, на самій верхівці, поки в Кістріна не минула б охота до одруження.

— Смієшся?

— Ага.

— А знаєш що? Терпіти тебе не можу.

— Це страшне, Цірі. Влучила ти мені в саме серце.

— Я знаю, — погодилася вона серйозно, шморгнувши носом, після чого міцно притулилася до нього.

— Добраніч, Цірі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий, горобчиковий запах. — Спи. На добраніч, Бренн.

— Dearme, Ґвинблейдде.

Над їх головами Брокілон шумів мільярдом гілок і сотнями мільярдів листя.

IV

Наступного дня вони дісталися Дерев. Бренн стала на коліно, нахилила голову. Ґеральт відчував, що повинен зробити те саме. Цірі зітхнула здивовано.

Дерева — головним чином, дуби, тиси й гікорі — мали по кільканадцять сажнів в обхваті. Неможливо було оцінити, як високо сягали їхні крони. Навіть місця, де потужне вигнуте коріння переходило в рівний стовбур, були високо над їхніми головами. Вони могли йти швидше — гіганти росли рідко, а в їхній тіні не втрималася б жодна рослинність: був тільки килим прілого листя.

Могли йти швидше. Але йшли повільно. Тихо. Похиливши голови. Були тут, серед Дерев, малими, дрібними, неістотними. Не бралися до уваги. Навіть Цірі зберігала тишу — не відзивалася десь із півгодини.

А через годину маршу вони проминули пояс Дерев і знову заглибилися в ущелини, у мокрі букові хащі.

Нежить дошкуляв Цірі все сильніше. Ґеральт не мав хусточки, але коли йому набридло її постійне шморгання носом, навчив її шмаркатися у пальці. Дівчинці це страшенно сподобалося. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьмак був глибоко переконаний, що вона втішається думкою, що скоро зможе похвалитися цим фокусом при дворі, під час урочистого бенкету чи аудієнції заморського посланця.

Бренн раптом зупинилася, розвернулася.

— Ґвинблейдде, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обв’язану навколо ліктя. — Іди сюди. Я зав’яжу тобі очі. Так треба.

— Я знаю.

— Проведу тебе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цірі. — Я буду його вести. Бренн?

— Добре, крихітко.

— Ґеральте?

— Га?

— Що то значить: Ґвин… блейдд?

— Білий Вовк. Так мене звуть дріади.

— Бережися, корінь. Не спіткнися! Звуть тебе так, бо маєш біле волосся?

— Так… Зараза!

— Я ж казала, що корінь.

Вони йшли. Поволі. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що заслоняла йому очі.

— Ох, Ґеральте, — почув він голос Цірі. — Тут так гарно… Шкода, що ти не можеш бачити. Тут стільки квітів. І пташок. Чуєш, як вони співають? Ох, скільки ж їх тут є. Безліч. О, й білочки. Бережися, будемо переходити через річку, по кам’яному мостку. Не впади у воду. Ох, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Скільки тут звіряток, йой. Ніде стільки немає…

— Ніде, — пробурмотів він. — Ніде. Тут — Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

V

— Зніми хустку, Ґвинблейдде. Уже можна. Ми на місці.

Бренн стояла по коліна в густому килимі з імли.

— Дуен Канел, — вказала вона рукою.

Дуен Канел, Місце Дубу. Серце Брокілону.

Ґеральт уже був тут колись. Двічі. Але не розповідав про те нікому. Ніхто б не повірив.

Долина закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі й випарах, що виходять із землі, зі скель,