Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Довгі зимові вечори не лякали більше Анну Ельжбету нечистими: відтоді, як отець Ігнатій вселив у неї нову думку про те, що ними можна управляти, помисли Анни Ельжбети цілком були зайняті двома речами: як конкретно те зробити і що б саме вони, оті запряжені чортяки, могли б для неї втнути. Фантазія жінки розгулювалася далеко, та кінцевий пункт завжди був на королівському троні. Ті думки повністю розслабляли Потоцьку, вселяли в неї впевненість у своїй могутності. «Тільки б якось зловити того чорта й змусити робити те, що я хочу», — верталися думки в початкову точку вічного кола, і те тимчасове незнання теми приборкання рогатих затьмарювало гарні враження від фантазій щодо їх широкого використання.

В один із грудневих сірих днів отець Ігнатій знову завітав у покої Анни Ельжбети.

— Як ваше самопочуття, ясновельможна пані? — Щирість у голосі єзуїта відкривала багато дверей, і Анна Ельжбета теж зраділа поштивому відвідувачеві.

— Уже набагато краще, ваша святосте: ваші розмови й молитви допомогли мені.

— Вельми радий таке чути, пані Анно. А ще мушу визнати: те, що ви розповіли про візит посла Волконського, дуже схвилювало наше керівництво у Ватикані. Вам велика подяка від папського престолу, — отець Ігнатій помастив єлеєм душу Анни Ельжбети: сам Ватикан, що підпирає двері Господньої обителі, знає про неї… Як гарний психолог єзуїт спостеріг, що перебуває на правильному шляху, і продовжив: — Ви змусили папу задуматися про той наступ, який веде на нашу паству російська церква, і це є дуже, дуже сумна для нас річ… Вам передали оцей оберіг на знак подяки. — Ігнатій дав Потоцькій коштовний образок-медальйон на золотому ланцюжку. — Сам папа прочитав над ним молитву.

— Боже мій, яка це радість і честь для мене. — Пані була сильно розчулена, роздивлялася делікатну ювелірну річ і проймалася її святістю. — Можливо, я ще чимось можу бути корисна для нашої церкви? — на хвилі радості поцікавилася в отця Ігнатія.

Єзуїт розраховував саме на таку реакцію.

— Так, у нас є ще одне прохання… Та не знаю, наскільки воно вас обтяжить…

— Ваші прохання, ваша святосте, мені приємні для виконання. Я на все готова заради торжества Божої справедливості, — довірливо дивилася прямо у вічі отцю Ігнатію пані Потоцька, і фанатичний блиск, який вловило натреноване око єзуїта, дозволив йому йти далі:

— Ми знаємо, що у вас скоро будуть дуже радісні сімейні події…

— Так, так, ми видаємо заміж Пелагею Терезу, — закивала пані Потоцька.

Отець Ігнатій продовжив:

— Швидше за все, до вас приїдуть і високі російські гості. Було б непогано усунути їх із політичної сцени Польщі… Назовсім… Розумієте, про що я? Нехай це для нас і тимчасово, поки пришлють нових зі своєї імперії… Та це допомогло б нам виграти час і вирішити деякі делікатні питання.

— Але… Як ви собі бачите мою участь у тому? — не могла допетрати Анна Ельжбета.

— Ми б просили вас долити їм у горілку чи вино ось ці, можна сказати, ліки. — Єзуїт поставив на стіл невеличку темно-синю пляшечку.

— Отче… При всій повазі до вас і до святої церкви… Ви як собі це уявляєте: у мене в домі, на весіллі доньки, труп, а то й кілька? І не просто труп, а російський? Та тут через кілька днів війна буде з моєю армією. І не факт, що моє залишиться при мені! — Анна збуджено засовалася в кріслі.

Отець Ігнатій згідливо кивав головою, слухаючи аргументи Анни Ельжбети, а опісля додав:

— Ви дуже мудра жінка, пані Потоцька. Ви, звісно, праві, та я й не казав, що то треба робити у вашому домі. Ні, боронь Боже, ні. Коли вони від’їжджатимуть, ви ж будете їм якусь провізію давати із собою вкупі з пляшечкою-другою вина чи горілки. Вони ж без того жити ні дня не можуть, бо ті думки підлі тільки в суміші з горілкою в них народжуються; ото туди й доллєте. Підозра на вас не впаде, не переживайте: отрута подіє після склянки алкоголю — то є російська початкова доза. Як хто долучиться чи потім трохи скуштує, тому нічого не буде… Та й до дармового вина вони навряд чи багато люду покличуть…

Потоцька зосереджено вислухала, кивнула головою.

— Будь по-вашому, отче, я допоможу в тому церкві.

— От і добре, пані Анно. Ми знали, що ви надійна слуга Бога й церкви, — встав для прощання отець Ігнатій.

Господиня повела єзуїта до виходу, а з-за важкої парчевої штори виліз Карлічек. У столику своєї пані знайшов маленьку порожню пляшечку, акуратно перелив у неї вміст єзуїтської, залив випорожнену водою й потихеньку почвалав до себе.

Коморовські готувалися до весілля: прибула кравчиня зі Львова цілими короткими днями шила весільну сукню й святковий одяг для родини; ближче до Різдва запахло вудженою свининою й ковбасами. Розмах тих приготувань міг би бути більшим, набагато більшим, якби не оте таємниче «але»… Та настрій домашніх, здавалося, уже нічого не могло змінити: ситуація не найкраща, звісно, та ніхто, навіть Потоцькі, не посміють поставити під сумнів те, що освятить церква, і буде, як у приказці: «Собаки гавкають, а місяць світить». Тож хай вкусять себе за дупу зі злості… Більше нічого не зроблять… Та коли примчав гінець із посланням від Щенсного, то Якуб уже не міг приховати свого роздратування:

— Хай йому грець, тому майбутньому зятеві: ні риба, ні м’ясо… Як так можна нами крутити, як дідько пеклом?! — Від хвилювання аж схопився за серце. — Анно, Гертрудо, ідіть-но сюди. — Дочекався їх і з сопінням повідомив: — Тільки так: не переживайте, а то обидві вагітні… Щоб я тут іще повитуху не кликав… Є невеличкі зміни, може, і на краще: Щенсний не зможе 28 грудня вийти з дому, бо будуть заручини його сестри. Тихо, тихо, тс-с, — підбіг до зблідлої Анни. — Весілля буде, буде на два дні швидше — на другий день Різдва, 26 грудня. Усе буде добре… Та цить обидві! — прикрикнув на обох жінок, які почали тихий плач. — Уже як поставимо печатку Божого благословення, то я й сам його в дупу відкóпаю за такі ваші випробування. Гонор не людина, витримає оте пошарпання. Нічого, колись, дасть Бог, я йому оте все пригадаю, засранцю круликівському[28]…

Та Гертруда не чула втішань батька, скляними очима дивилася кудись у далечінь: потрясіння за потрясінням завдавали сильних ударів її самолюбству. Зрада має багато облич — не під силу їх усі розпізнати й дорослому, а біль від неї не має терміну давності;