Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

вона як вишкрябаний напис на буку, що з часом заростає свіжою корою й стає ще об’ємнішим, виділяючись на рівненькому стовбурі каліцтвом. А на старість усі душі вкриті суцільними товстими зашкарублими написами колишніх зрад, не допускаючи вже всередину нічого — ані поганого, ані нового чистого — острах болю перед новою зрадою щільно закриває їхні двері…

Палац у Кристинополі сяяв передріздвяним блиском і чистотою; на кухні патрали товстих індиків і гусей, які цілісінький місяць висіли в підв’язаних мішках і були насильно годовані лише горіхами й білою локшиною; дворовий оркестр розучував нові кантати й ораторії. На холоді слабості Анни Ельжбети потрохи відступали, і вона непередбачуваним ураганом могла впасти на голови слуг, тож усі працювали, неначе чули посвист нагайки над вухом, — швидко, злякано й без зупинок. Дві доньки найменше цікавили пані — лише до стану суконь на заручини, тож дівчатка без упину розучували з учителями добрі манери й танці. Франц Салезій ґрунтовно засів за листування на всі фронти, і гінці щоразу мчали підмерзлими дорогами навсібіч. Щенсний замкнувся в собі: усвідомлення того, яка важлива таємниця висить на ньому, зробило Станіслава стриманим і виваженим в усьому. Юнак почав уникати будь-чийого товариства й залюбки усамітнювався або в бібліотеці, або у своїй кімнаті. Студіювання й осмислення книг перемежалося в нього з тривалим застиглим вдивлянням у стелю. Не мав він ні від кого ні підтримки, ні розради, і все, що допомагало здобути спокій розхитуваній сумнівами душі, — напівзабуті цитати з великоднього «Демофонта». «Не хочу втікати — жона ти моя; геть люди, геть Бог. Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім…» — шепотіли вуста як молитву. Воля Щенсного пасивно погойдувалася й неслася рікою життя до наступної часової позначки. Не хотів він, як і батько, втрачати своє багатство; тільки старий — тому, що тяжко й довго його стягував, а молодий — бо звик до розкошів і не бачив себе поза ними. Та й де є ті, хто на терезах долі між багатством і моральним ідеалом вибрав обдерту сяйливу чесноту? Згоріли на вогнищах, розпалених за наказом багатих, померли безіменними героями. Навіть ті, хто проповідує Божі ідеали, не можуть без коштовних прикрас і золотих шат, вкриваючи непотрібним нальотом фальші чисте Боже слово. Ніхто не готовий поступитися своїм великим матеріальним заради великого морального. Любов до грошей як те міцне павутиння, що не випускає прекрасні ідеали, з якими ніби й ти згоден, летіти над світом і вдосконалювати його… Гроші — особиста свобода, особистий комфорт, повага інших, тож не можна їх віддавати, ні…

Кристинопільський орган відносив душі присутніх у піднебесся. Усі щиро раділи святу народження Боголюдини, завдяки якій не лише мають правила співжиття, а й чують таку божественну музику. Вона породжувала в Щенсному впевненість у тому, що все-все буде добре. Завтра його весілля. Та ні, не весілля, бо нема веселощів і не буде. Завтра його шлюб. З нього спаде камінь вини перед Гертрудою й Коморовськими, але звалиться брила брехні й очікування важкої розмови з рідними — ні завтра, ні післязавтра не буде легше. А коли настане полегшення — невідомо…

Зранку 26 грудня карета з вифранченим Щенсним повільно викотилась із двору.

— Мамо, я в Сокаль, на різдвяну службу в костел, — хай побачать, що ми про них пам’ятаємо, — довірливо повідомив матусі, і та втішалася політичній далекоглядності сина: правильний хід, правильний — люди мають бачити свого господаря, особливо в церкві на великі свята й поближче до ксьондза — це майже як коло Бога… Нічого так не змушує люд шанувати й слухати свого пана, як його німа присутність у святому місці — повна ілюзія і рівності, і єдності — і з Богом, і з народом. Так було, є й буде незалежно від часу…

Згодом карета звернула на бічну дорогу й поїхала через ліс у протилежному напрямку — на Сушно. Сіраковському наче заціпило: співучасником надто важкої справи зробив його Потоцький… Спитають із нього точно не як із маршалка. Швидше як із чорта, якого дивом вдалося зловити. І змусять відповідати за всі гріхи як не людства, то всієї Речі Посполитої щонайменше… Кароль не любив брехати. Та останні півроку його мовчазна брехня, рятівна для Щенсного, ставала дедалі міцнішим зашморгом на його сумлінні, а інстинкт самозбереження все наполегливіше змушував метатися в душі Сіраковського дурні передчуття. Кароль глянув на Потоцького в надії позичити в того впевненості, та розширені зіниці Станіслава Щенсного були промовистіші за те важке мовчання, що вже діставало в повітрі зримі обриси великої каменюки.

— Що відчуваєш, наречений? — нарешті поцікавився Кароль.

Потоцький зосереджено облизав пересохлі губи, глянув тривожним поглядом на товариша.

— Навіть не знаю… Якби була можливість опинитися або в дуже старому часі, або в дуже далекому звідси новому, я б не відмовився. Якось хвилююся, чи що… Навіть не хочу думати, що то далі буде… Та хоча воно саме в голову пре… І все якесь таке — не дуже добре, правду кажучи.

— Але ти кохаєш її? — вирішив підтримати розгублений дух пана-товариша Сіраковський.

— Та коли думаю про неї, то все оте решта наче тьмяніє й задкує від мене. То кохання — як думаєш? — несподівано обірвав тягучість мови Щенсний.

— Та… так, так, то кохання… Хоча коли вже є дитинка в утробі, то вже й порядність, може… Не знаю, Щенсний. Та добре ти робиш однозначно: по полю ти гарцював, ниву ту ти засіяв — час збирати свій врожай. Іншого виходу нема.

Обоє майже одночасно важко зітхнули й втупили задумані погляди у вікна карети. Витків здивованими поглядами зі всіх хат проводжав святкову карету свого молодого пана — сотня версій зародилася в головах: невже в оте нещасне своє Полове при святі поїхав? І чого? Витків же більший… А мо’, у гості до іншого пана в Радзєхув їде? Та ні, з якого дива такий великий дідич до меншого буде їхати… А чи до панів Мнішеків у Щуровичі? Та ні, ті в Кракові більше часу проводять. Та й улітку чогось у тому напрямку кілька разів скакав…

На сушненській дорозі на них уже чекала карета Коморовських. Схвильована Гертруда все переживала, щоб якась неприємність укотре не стала перепоною Щенсному, і з полегшенням зітхнула, побачивши усміхнене обличчя коханого.

— Богу дякувати, — перехрестився Якуб, за ним — Анна з Кордулею. — Їдьмо, — подав знак кучерові.

Два екіпажі повільно покотилися затверділою від перших морозів лісовою дорогою. Згодом їх зустріли рівні пічні