Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

З прибуттям Домбровського на зимівлю все нутро руденької Дарки аж завило від дурного передчуття: за короткий день вона не встигала все довести до пуття на псарні, а сірих холодних вечорів ой як боялася. Казав колись їй дідусь: «Бійся не вовка, а того звіра, що на двох ногах». Не розуміла тоді, про що мова. А зараз знала навіть ім’я того звіра й боялася, дуже боялася… Та була одна людина… Хоча ні. Як то кажуть, «є люди, а є й людиська». Так от, Агнешка належала до людисьок, і людисько Агнешка, що ніяк не могла надіти подружній хомут на Яна Вільчека, — він досі випасав очима Дарку, — дуже раділа поверненню Домбровського. Він був потрібен для перетягування її затягнутої дошлюбної історії в новий статус — без префікса «до»… Конюший Вільчек належав їй лише після повного затуманення свідомості доброю дозою самогону, а без нього уникав Агнешку навіть поглядом. Кілька разів Агнешка заставала його за таємним спогляданням руденької красуні, і в той момент їй хотілося перетворитися на дику вовчицю й розтерзати спокусливу конкурентку.

— О, пане Домбровський, яка приємність вас знову бачити, — підійшла Агнешка до військового.

«А мені тебе — ні», — подумав Домбровський і сухо кивнув головою. «От сучий син. Гонору ще більше, аніж у нашого пана», — відчула неприязнь Агнешка, та продовжила втілення свого плану:

— І не тільки мені, пане Олександре, приємно. Одна дівчина призналася мені, що закохана у вас, тільки не сподівається на взаємність…

Чоловіче его Домбровського добре помазали медом. Полковник зацікавлено глянув на Агнешку.

— І котрій я маю догодити за добрий смак?..

Дарка, здавалося, була повністю задоволена своєю собачою службою серед гончих і бладгаундів: вичісувала, мила, годувала, вигулювала й світилася від повного щастя. Коли ввечері приходила на кухню, то майже ні з ким не розмовляла; відігрівалася пічним теплом, вечеряла й одразу йшла спати. Їй було краще між собак: вони не лицемірили, не кусали зненацька й уміли бути вдячними. Великий темно-коричневий пес на прізвисько Ясь став її улюбленцем: його й вичісувала довше за всіх, навіть інколи розказувала йому якісь новини двору. Мудрі очі собаки уважно вбирали всі людські емоції, і за трохи, здавалося, він навіть почне говорити. Ясь поважно виходжував по всій псарні за Даркою, терпляче вичікуючи, коли господиня знову приділить йому увагу. Двоє Потоцьких ніби й забули про існування псарні — обом було зовсім не до полювання, тож численне собаче товариство визнавало руденьку красуню головним собачим божеством.

У той злощасний грудневий день Вільчек повів кількох коней міняти зношені підкови до кузні. Домбровський зрозумів: ось він, потрібний момент, новий трапиться нескоро, тож уперед — діяти.

— Позачиняй-но псів, — звідкись ззаду почула окрик Дарка, — зараз пан Потоцький прийде на оглядини.

Домбровський із гайдуком стояли біля входу в псарню. Дівчину охопило паскудне передчуття, яке заспокоїлося наївною думкою: «Ні, не має він тих намірів… З гайдуком прийшов, не сам… Не може обманювати…», — тож вона кинулася зачиняти собак у клітках. Вірний Ясь гарчав і вперто не хотів слухатися, Дарка ледве запхала його в кліть. Обернулася — гайдука вже й близько не було, а за хтивим поглядом полковника все зрозуміла…

— Ні, пане Домбровський, ні, — металася навсібіч дівчина. У паніці побігла вглиб псарні, а за нею, хижо посміхаючись, неспішно йшов у наступ великий, кремезний хлоп. Дарка спинилася біля стіни. Безвихідь… Сльози відчаю потекли по дівочому обличчю, підсилюючи звірине відчуття хіті в Домбровського. Дівча кинулося вбік, маючи на меті проскочити повз, та військовий спритно зловив її. Сильні руки кинули юнку на підлогу, за хвилю ніж розрізав усю одежу Дарки, і те, що так довго мучило спогадами нутро самця, знову постало перед ним в усій спокусливій красі.

— Ні, пане-панусику, ні! — дико верещала дівчина, та вже жоден людський крик не міг спинити звіра в Домбровському. Дикий собачий гавкіт додавав йому смаку: ще не кохався серед стількох очей, хай навіть собачих. Дарка з останніх сил намагалася випручатися, та за хвилю щось велике й страшно болюче ввійшло в неї, і спітніле хиже лице чоловіка раз у раз нависало над нею, а міцні руки тримали за плечі, не даючи вирватися. — Ти ж хотіла… й хочеш мене… Мені все сказали… Тобі буде добре, почекай іще трохи… усім було добре… і тобі буде… — у такт болючих для юнки рухів говорив Домбровський.

— Ні-і-і, — заходилася в дрібному плачі дівчина й усе намагалася віддерти ґвалтівника від себе. Дарма…

Гола й принижена Дарка лежала на брудній підстилці псарні. Навіть пронизливий грудневий холод, що підступно закочувався через відкриті двері, не міг підняти її. Те все людське й сокровенне, що сховалося в найглибші закутки її душі після тієї злощасної хльости, сьогодні було вирване з неї остаточно, залишивши порожню оболонку, і втоптане в оцю смердючу солому. І бажання жити теж лежало десь там… Світло повного місяця освітило псарню. Улюбленець Ясь, співчуваючи господині, голосно й моторошно вив. З тихим стогоном Дарка підняла зболене тіло й рушила до виходу. Одежа клаптями теліпалася на ній, ледве прикриваючи лише спину. Потайними стежками Дарка поплелася до Бугу, а вслід їй неслося протяжне виття цілої псарні. Тоненький гострий річковий льодок порізав її ступні, та Дарка вже не чула ні холоду, ні болю: вона вже померла там, під Домбровським… Усе глибше й глибше входила дівчина в крижану воду, і нарешті річка підхопила її й зімкнула свої чорні води над руденькою головою…

На третій день розмов і пошуків усі одностайно вирішили: втекла, а що ж іще молодій дівці було робити між псів?

— Ну, може, їй десь ліпше буде, — з тихою надією й сумом приговорювала кухарка Зося, і лише Агнешка світилася зсередини переможним блиском: кому-кому, а їй тепер точно буде краще — шлях до тіла Вільчека відкритий давно, а тепер і серцю нічого не заважатиме. Та Вільчек не знаходив собі місця: усе ходив, розпитував — ніхто нічого не бачив і не чув. З горя конюший покликав до себе Домбровського: треба ж душу полікувати.

— Та що ти там за якесь дівчисько переживаєш? — утішав полковник Яна, наливаючи чарку за чаркою.

— А що то в тебе ґудзиків двох нема? — знічев’я зауважив Вільчек.

— Та… десь їхали через ліс пару днів тому, шмагнуло віттям — навіть не помітив, коли й відпали. Нічого, скоро нові привезуть, пришию. Ну давай, щоб душу зігріло, — і чоловіки