Читати книгу - "Зерно правди"

в команди президента Лукашенка. У Сандомирі поліцейські затримали чоловіка, який звинуватив кількох чотирнадцятирічних підлітків у крадіжці на базарі 74 пляшок пива і пляшки горілки й примусив їх відшкодувати за це гроші. Тоді як справжні злодії виносять з відкритої квартири торбинку, а в ній 180 злотих. Власники сиділи на балконі. Воно й не дивно, бо хоч позначка термометра не піднімається вище 18 градусів, а вночі падає до двох, день сонячний і погідний.

1

Відколи в автобусі під час першої гімназійної екскурсії Марцін опинився біля Саші — лише біля цього здорованя із зовнішністю злочинця й було вільне місце — обох хлопців поєднала не те, щоб дружба, а якесь особливе знайомство. Знали вони один про одного небагато, у гості не ходили, на дні народження не запрошували, навіть не були однокласниками. Обоє були самітниками і свою самотність поважали. Марцін був дрібним хлопцем, невисоким блондином в окулярах, скрипалем, якого висміювали й водночас поважали, коли він зрідка неохоче грав на шкільних вечорах. Він трохи компонував, сподівався колись писати музику для фільмів, але його твори чула хіба що Оля, та ще цей Саша.

Про Сашу подейкували, що він торгував наркотиками і був пов’язаний з російською мафією, чутки про це були настільки поширені, що навіть учителі ставилися до нього дуже поблажливо, явно побоюючись, що за невідповідну оцінку за півріччя який-небудь мафіозі в спортивному костюмі поперебиває їм ноги в шкільному гардеробі. Мовчазний від природи Саша нічого не спростовував, і це лише підсичувало плітки, а коли хто-небудь наважувався підійти й запитати в нього про товар, Саша спершу довго мовчав, незмигно втупившись у клієнта, а тоді нахилявся й протяжно говорив: «Не для тебе».

Насправді Саша нічим не торгував, його найбільшою, нікому не відомою пристрастю були документальні фільми, і він скачував їх цілими терабайтами. Час від часу підкидав Марцінові якісь цікавинки, нещодавно фільм про американського єврея, який зі своїми дітьми поїхав до Польщі шукати людей, що врятували його батька. Найдужче вразив його старий, хворий, підключений до різних трубок, єврей, котрий уже шістдесят років, як живе в Ізраїлі, нічого не тямить і знай повторює, що хоче додому. Йому пояснюють, що він же вдома, а він знову — додому та й додому. «Тату, а де твій дім?» — запитав хтось нарешті. «Як то де? Завихойська сім», — відповідає той. Марцін не міг пояснити, чому ця сцена так його зворушила.

Саша стояв, зіпершись на підвіконня й схрестивши руки на грудях, і дивився невідомо-куди. У вільному одязі й світлій сорочці він здавався ще кремезнішим, ніж зазвичай. Марцін підійшов, кивнув головою й собі сперся на підвіконня.

— Пішак на е4, — сказав він.

Саша нахмурив брови й схвально кивнув головою.

— Кінь на с4, — пробурмотів хлопець.

Вони практично безперервно розігрували шахові партії, якраз відтоді, коли познайомилися в автобусі, де Саша саме грав у шахи на мобілці. Тепер у кожного вдома була своя шахівниця, а в гімназії вони щодня обмінювалися одним ходом. От лише в Марціна був цілий день, щоб обміркувати й підготуватися, а в Саші відповідь на його тривалі роздуми не займала більше, ніж чверть години. Якось він попрохав дати йому подумати до наступної перерви, тоді Марцін пишався собою ледь не тиждень. Проте виграти йому ніколи не вдавалося, якийсь російський ген, видко, спричинився до того, що Саша залишався непереможним.

— Слухай, я нічого не переплутав: твій предок злочинець, хабарник, катюга й негідник?

— Точно, він справді офіцер поліції, — підтвердив Саша.

— У понеділок я був на екскурсії в Сандомирі.

— Бідолаха.

— І ми оглядали такі підземелля під старою частиною, кажуть, що раніше вони були багатоповерхові, а тепер там залишився якийсь мало цікавий коридор, а може, лише його й показують.

— Ну.

— Ну, і я чув завивання.

— Ага, то Мері нарешті знайшла клітор. Усе, кінець, тепер ми всі в небезпеці.

— Таке... таке пекельне завивання, звідкись із глибин землі. Наче там когось катували чи що.

Саша глянув на товариша. Підвів брову.

— Ну так, я розумію, як це звучить. Чудово розумію. Але мені воно не дає спокою. Знаєш, що там зараз відбувається, у місті з’явився серійний вбивця, уже знайшли два трупи, нині я прочитав, що люди перестали відпускати дітей до школи, справжня істерія. Розумієш, може, це й нічого такого, напевне нічого, але все-таки? Чому не перевірити, га?

— Завивання, кажеш? Окей, я скажу старому, нехай повідомить там лягавих, може, щось із того й буде. Щось іще?

— Виття, переважно виття, трохи на вітер схоже, трохи на стогін, трохи на крик. І ще якийсь звук, тоді я не міг зрозуміти, що воно таке, занадто тихо, але нині вранці я почув схожий, і пригадав собі.

— Ну?

— Гавкіт. Собачий лютий гавкіт, так, ніби в тих підземеллях тримають пекельних собак, або якісь вовкулаки живуть. Так, я розумію, як це звучить.

2

Розмова була коротка, ділова, і Шацький зрадів, що йому вдалося вмовити Мишинського приїхати з Варшави. Розумний, тямущий хлопець, трохи не вписувався у створений самому собі імідж. Роман був класною, доброю людиною, не здатною нікого скривдити, зате здатною дивуватися, якщо хтось заподіє кривду йому. А намагався вдавати досвідченого чувака, холодного й меркантильного циніка, якого цікавить виключно професійність у власній роботі й більше нічого. Роль узагалі-то пристойна, особливо в його випадку, але сенс має тільки тоді, якщо вміти її грати природно. Шацький умів, а Мишинський — ні. На щастя, його акторські здібності були тут найменш важливі.

Шацький вийшов з кабінету, щоб помити чашку від кави, і зробив це настільки різко, що зіштовхнувся в коридорі з Басею Соберай. З її рук випав маленький пакуночок. Теодор нахилився підняти його — картонна коробочка з поштовою наклейкою скидалася на величеньку книжку, але була легенька, мов порожня всередині. Вишуканим жестом повернув пакунок.

— Будь ласка, ось те, що ви загубили.

І з подивом помітив, що Бася почервоніла, мов дівчинка-підліток, яку зненацька застукали за делікатними інтимними справами. Вона вихопила пакуночок з рук Шацького.

— Будь ласка, стежте, як ви ходите, пане.

Йому хотілося відгавкнути, але тут відчинилися двері кабінету Міщик, начальниця визирнула й зробила рішучий жест: мовляв, учня викликають до директора. Він і пішов, продовжуючи тримати в руці порожню чашку з логотипом варшавської «Легії». У Міщик сидів схожий на бомжа суб’єкт зі спухлою фізіономією